Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Я вирішила трошки почекати і віддихатись. Зараз на мості десь десять людей. Обов’язково будуть й інші. Не хотілось би ще когось вбити на останньому рубежі. Тож потрібно, аби бігун попереду мене, і той, що буде позаду, знаходились на достатній відстані.

Я схилилась, заспокоюючись і відновлюючи дихання.

Раптом хтось вибіг з лісу метрів за п’ятдесят правіше від мене — я аж підскочила від несподіванки. Якийсь хлопчисько.

Чудово. Тепер треба трохи почекати, як він буде на мості, і почати перебігати кам’янистий пляж, який проліг між лісом та водою. Півкілометра, перш ніж досягну мосту, я буду як на долоні. Там треба буде обернутись і перевірити, чи біжить хтось слідом. Якщо ні — можна буде трошки перепочити. Якщо так — то є шанс втратити своє життя. Не факт, що той, хто мчатиметься слідом, так само не захоче убивати, як я.

А щоб швидко бігти, мені треба стати легшою.

Подумавши, я відщепнула ремінь, на якому висів меч, та залишила його на землі. Так само позбулась куртки. Коли бігтиму, буде жарко, а вона, як намокне від бризок води, стане геть важкою, холодною і вогкою. Непотрібний баласт.

Лук і стріли лишила, почепивши на спину тятивою та ремінцем — навскіс тулуба. Як і зазвичай.

Ніж, що висів у мене на ремінці на стегні я запхала у чобіт. А ремінець кинула у купу з курткою та мечем.

Поглянула на міст — хлопчина, який нещодавно вибіг з лісу, якраз його досягнув. Озирнувся, як планувала і я, на мить зупинився, щоб віддихатись, і побіг далі.

І я побігла. Чимдуж, намагаючись якомога швидше відбігти від лісу, звідки може прилетіти чиясь стріла.

Я дісталася мосту і з полегшенням пригальмувала. Ну ось, задихалась! А раніше така відстань була на один зуб… Усе це — перевтома і голод, а ще попередня пробіжка…

Майже з усмішкою озирнулась і побачила недалеко від лісу двох хлопців.

Дуже схожих між собою. Двійнята. А значить, вони разом. За двісті метрів позаду. Дужчі, вищі за мене, міцніші… і небезпечніші.

Вони бігли, як видавалось, посміхаючись. Мені.

Я зірвалася з місця й одразу ж мало не впала на мокрому камінні. Вилаялась і чимдуж помчала далі.

Милосердя, як виявляється, карається. Якби не боялась знову забруднити руки кров’ю, полетіла б одразу за тим хлопцем, що попереду, і, в разі потреби, застрелила б. А так ні… чекала… пропускала…

Біг, біг, біг… Серце вистрибує з легень, у вухах — шум. Шум прибою, хвиль — чи то страх шепоче? У голові виринула давно призабута пісенька, яку співали, як страшилку, бешкетники в селах, лякаючи молодших дітей:

Біжи, убивце, біжи.

Хай на тім світі присняться тобі погані сни.

Біжи, пропащий, біжи.