Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Пригадала, як колись у дитинстві гуляла з товаришами з Далекого у лісі і набридливі реп’яхи чіплялись у поділ сукенки. Зривала їх тоді і дратувалась. Була дуже нетерплячою.

А тепер терпляча. І давно сукенок не вдягала. Востаннє — як від’їжджала з дому в п’ятнадцять. А нині самостійно йду довгим шляхом, убиваю, намагаюсь вижити. Як звірюка.

Потрусила головою. Геть такі думки!

Як колись відчувала полегшення, зірвавши з плаття останній реп’ях, так несподівано відчула попуст, побачивши, що дерева попереду рідшають.

Пришвидшила крок. Тоді побігла.

Вчепившись руками у стовбур одного з дерев, завмерла, коли досягла узлісся. Не могла надихатись, не могла надивитись.

Попереду, скільки сягало око, простягалась велика вода. Хвилі набігали на берег, сильні, стрімкі. Хмари на небі були темні, вітер від моря поривами зривався у бік узбережжя, вдаряючи в лице солоним запахом. І хоча до моря було ще метрів п’ятсот, я вже відчувала бризки на обличчі. Не треба бути експертом, аби усвідомити: починається шторм!

Треба поспішати.

Роззирнулась.

Праворуч від мене, далеко, десь у кілометрі, тяглась через воду від берега довга смуга. Я спершу не могла зрозуміти, що то, але потім допетрала.

Дорога. Довга кам’яна дорога. Чи довгий міст? Прослідкувала, куди він веде.

А вів той дивний міст до острова, що лежав десь за два кілометри від берега. Острів був великий, безлісий, кам’янистий. І на ньому здіймалась високими гострими вежами в небо чорна фортеця з височезним муром.

Дарвенхард.

Розділ 2

Не наважуючись висунутися з лісу, я бігла між деревами в бік мосту, тримаючись якомога ближче до узбережжя. Де й сили взялись! Аж у легенях полегшало. Мета, ось вона, мета!

Навіть коліно перестало непокоїти.

Втім, набута за останні роки обережність все ж далась взнаки, коли я підбігла до того місця за деревами, яке було на достатній відстані від мосту, щоб усе добре розглядіти. Я зупинилась, а тоді ретельно оглянула ліс позаду — наче чисто. Тоді я подивилась на міст — і насторожилась. Ним хтось рухався. Від берега до Дарвенхарду. Якісь люди — поодинці, одні були вже майже біля школи, інші — далі.

Такі, як я. Вступники.

Може, поплисти морем?

Але те наче змовилось зі школою, аби завдати новачкам якомога більше труднощів, — хвилі здіймалися вище і вище, оповиваючи берег, розбивались об каміння, що стирчало з води біля узбережжя, та починали вже вихлюпуватись на міст, що був дуже широким, метрів двадцять — але кам’яним, а від того слизьким через воду і небезпечним для бігунів. А ще — він не мав навіть найменшого поруччя. А негода робила його єдиним шляхом до школи. Хоча чому я вирішила, що існує якийсь інший? Хтозна, що там, під водою?