Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

— Що ви з нею зробили?! — скрикнула я, вириваючись з його рук. Наступила ногою в калабаню і від несподіванки послизнулась. Якби не Ярий — упала б.

Дарвенхардка підсковзнулась!

Моя лють робила мене вразливою. Я завмерла важко дихаючи.

— Нічого не зробив, — мовив Ярий. А тоді раптом відпустив мої руки, відступивши на крок. — Ти хоч уявляєш, що чекало б тебе, якби не я, а хтось інший побачив, що ти зробила?

— О, він вчинив би милосердніше, вбивши мене! — гаркнула я, штовхаючи його в груди. Геть втрачала самоконтроль.

— Не кричи. Якщо хтось побачить, що дарвенхардці сперечаються — мені доведеться зламати їхні шиї, — сказав чоловік погрозливо. Я притихла, хоч злоба моя і не втамувалась.

— Я не вбиватиму тебе. Ти — моя найкраща учениця. І хоч ми вже рівні з тобою, та я дам тобі ще один урок. Виконуй накази, дівчино. Кожен твій неправильний вчинок тягтиме за собою щось гірше, значно гірше. Ця дівчинка стане першим наслідком. Якщо я дізнаюсь, що ти пішла проти тих, кому присягнула на вірність, — врятоване тобою життя пізнає мук, про які ти й не чула. Доки ти вірна нам — усе з нею буде гаразд. Усе зрозуміло?

Я мовчки кивнула. В мізках дзвеніло від його слів і від того, що тягнула за собою його довга розповідь та моя необережність-милосердя.

— І ще. Аби в тебе не викликало дурних думок, запам’ятай: про те, ким ти була, здогадався хіба що я. І знають про це лише люди з твого минулого, яких на просторах Циркути зовсім небагато. Тому якщо хтось назве тебе метейкою — ти маєш примусити його про це пошкодувати. Зрозуміло?

Я знову кивнула. Щелепу звело і я не могла говорити.

— Я дуже сподіваюсь, Ханно, що ти впораєшся з дурнею, яка, мабуть, заскочила в твою голівку, і житимеш так, як обрала сама. Завтра я попіклуюсь про те, аби тебе перевели на якесь більш-менш постійне місце.

Ярий підійшов до мене і ніжно торкнувся долонею моєї щоки.

Я ж прораховувала можливість убити його, аби ніхто і ніколи не міг тиснути на мене з допомогою врятованої дитини.

Прораховувала, і розуміла — не зможу.

Не тому, що слабша. Ні. Я не слабша. Тепер — ні.

Просто я не піду проти нього, як він не йде проти мене. Ось і все. Не знаю, чому і як, та я відчувала — Ярий не видав мене іншим дарвенхардцям не просто, щоб мати на мене важіль впливу. І не лише через дивний захват перед тими, хто проніс крізь століття спадкового рабства дух патрійців. А тому, що я заслужила його вірність так само, як і він мою. Тільки це почуття занадто непідхоже, аби існувати в світі саме по собі.

Я відчула, як він вклав мені в руку щось холодне — скосила погляд і побачила: маленький металевий свисток.

— Коли здаватиметься, що ти сама — подуй в нього. Гаразд?

Я відсмикнула голову від його руки і пішла, не сказавши й слова. Свисток з того часу носила з собою, у внутрішній кишені плаща.

Згодом мене справді перевели до Орієна. А потім я опинилась на широкій та довгій дорозі, що вела до Метейського краю. Ця назва означала «країна скорботи».