Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Та не перечила.

Покора і вірність.

Два відчуття, що перероджувались у моїй душі в щось нове. Геть інше.

У що?

Я поки не знала.

Покрокувала за ним.

За рогом, серед безлюдної нічної вулиці, Ярий схопив мене за руку і зупинив, розвернувши до себе.

— Ви завоювали мій народ і знаєте, хто я. Ви дозволили мені стати дарвенхардкою. Я убила невинних за вашим наказом. Чому ж ви ризикуєте усім, розповідаючи мені про те, ким були метеї? — запитала я тихо.

— Бо тільки патрійці свого часу гідно протистояли белатам. І хай більшість із нас про це забули, та Величні пам’ятають. Чотири тисячоліття Циркута та Патрія співіснували, як рівні.

— Як же сталось, що Циркута перемогла? — спитала я, відчуваючи, як на очі набігають сльози. Я не плакала три роки. За винятком, коли мене тримав у своїх обіймах Ільяс.

Тепер же я не могла звільнити руку з хватки Ярого.

— Я не скажу тобі, Ханно. Хоч і не сумніваюсь у твоїй вірності.

— Що ж зашкодить мені вас зрадити? Тепер, коли я все знаю? — прошипіла я, наближаючись до нього. Вільною рукою стиснула вже його зап’ястя. Вітер холодними хвилями бив нас по обличчях, і я відчувала, що щоки мої горять. Ми стояли неподалік ліхтаря, що висів над воротами якогось белатського будинку, і червоні відблиски падали на бліде лице Ярого, а карі очі його наче іскрились. Від того вогню, чи від внутрішньої пристрасті — я не знала.

Те, що він говорив, і те, як на мене дивився… Я ніколи ще не бачила, аби белат так дивився на метейку. Він визнавав мене за рівну, він вважав мене такою, зрештою, сам поміг нею стати. Як, як… чому?

Чому вони так чинять з нами? Відбирають одиниці, дозволяючи стати схожими на людей, та втратити все, що єднало нас з тим, що справді дороге і важливе? Як виглядають зараз мої односельці, які обличчя в мами з татом, як…

Я з жахом відчула, що забула лице брата. Забула… його ім’я. Як колись давно… в Сколісі.

Напевне, якби мене повсякчас не називали Ханною, я б і це ймення лишила в минулому.

— Завадить маленька рудоволоса дівчинка, яку ти врятувала два дні тому, — прошепотів мені в обличчя Ярий. Я сахнулась від нього — але чоловік міцно схопив мої руки. Навіть попри те, що я була тепер сильнішою за більшість простих людей, завдяки рокам тренувань та «трункові сили», я все ж поступалася Ярому. Або просто звикла, що так завше було.

Я загарчала від безсилої люті.

— Це буде тобі уроком на майбутнє. Наші почуття роблять нас слабкими.