Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА В КРАЇНІ БЛАКИТНИХ ОРХІДЕЙ»

Тільки по середині стояла велика урна, в якій виростав, як у звичайному квітковому вазонику, розцвилий корч орхідеї з великанською блакитною квіткою по середині. Вже звичайні, маленькі квітки орхідей мають у собі щось дивне й загадочме, а ця великанська квітка робила вражіння чогось несамовитого… У самій середині квітки, в тому місці, з якого розходяться пелюстки, що творять корону квітки, де звичайно в орхідей находиться темний жмуток пиляків, находилося око… Живе, ворухливе мов людське око, яке вдивлялось у тих, що з жахом спинилися на порозі… Якась безмежна лють й дика ненависть відбивалися в ньому, неопанований, стихійний гнів іскрами сипався з нього… Щось несамовите неслось від тієї орхідеї. Разом із сильним одурманючим запахом нісся від квітки якийсь шелест — шепіт, що подавав на шипіння гадюки у тропічних пралісах.

— Тікаймо! — кликнув хтось й усі поважні члени, поважної научної комісії пустилися навипередки коридором до виходу із судна. Останній біг Артименко. Він на ході ще раз оглянувся і його погляд, стрінувся із поглядом орхідеї… Морозом пройняло його а поза спиною забігали мурашки. Швидко відвернув голову й побіг дальше. А крізь відчинені двері які у поспіху проф. Карачевський забув зачинити, орхідея дивилася на втікаючу оціночну комісію…

Біля самого виходу, край драбинки станувши на першому її щаблі проф. Карачевський спинився. Повагом обернув свою голову в бік й поволі відозвався:

— Властиво мої панове, ми не маємо причини, чогоб нам спішитися!..

Та не задержався довше а з видимим поспіхом зійшов по драбинці на галєрійку а там неменше спішно й по степениці на долину.

Тут щойно відсапнув добре й звертаючись до свого льондонського товариша сказав:

— Ну й важкі оті комісії, на яке лихо видумали їх!

— Yes! — вилетіло зпоза зубів Британця, що було його одинокою відповідю, яку можна було собі всяко поясняти.

За хвилину й інші члени комісії були докладно про все поінформовані, що там в нутрі судна коїться й проф. Карачевський попрощавшися із командантом сторожі, дав знак до повороту. Стискаючи міцно касету всів із своїм англійським товаришем до першої повозки. І коли вже повозка котилася по висипаному гладенько піском майдані не зважувався він оглянутися, немовби лякався, що за ним стежить блакитна орхідея. Артименко втиснувшися в подушки повозки перевірював дорогою в думках свої вражіння з останніх хвилин.

— Так, це одно певне, — думалось йому — що наші сміливі подорожні живуть, не загинули. Принайменше були ще живими в тому моменті, як те судно покидало Марс. А хто це ті червоношкірі їхні приятелі? Чому саме вони приїхали і як пояснити собі їхню доволі дивну поведінку, коли станули на землі? Тут нова загадка, якої розвязка скривається може в касеті, що її везе Карачевський.

А орхідея?

На сам спогад про неї морозом пройняло Артименка. Усею силою волі силкувався прогнати образ несамовитої орхідеї, що настирливо виринав перед очами його душі.

Бр!..

Яка сила заклята в її пелюстках, який пронизуючий погляд її зловіщого ока!.. Це саме й той марсіянський дарунок, про який згадував Американець. І хотілося їм, тим Марсіянам, возитись із такою чічкою тількі світи!… А дальше майнув в його думках образ, як преславна комісія і він сам за нею, хоробро утікали…

— Я й не знав, що в старого Карася така сила в ногах — звернувся Артименко до Ігоря, що сидів мовчки біля його.

— Шкода що ти не бачив! На найблищих перегонах взявби першу нагороду якщоб зголосив свою участь! Ну, а що ти на це все, Ігоре?

— Я? Якби тобі сказати. Жду на те, яку розвязку зготовить нам ота загадочна касета й не випереджую подій. Для мене одно останеться доконаним позитивним фактом а саме те, що таки вдався перелет з нашої землі на другу планету і з неї на землю, що для людства має більше значіння ніж те, що Марсіяни мають червону шкіру а марсіянські орхідеї підморгують одним оком…

З тим моментом розкривається для людства новий шлях й може саме тією подорожю зроблено один крок вперед в напрямі розвязки тайни буття. Що поможуть тут й найбільш, витончені фільософічні системи й спекулятивні міркування, коли при кожному розгоні вдаряє людина головою об твердий мур того безмежного простору, що її окружає з усіх боків й завертає її назад у те рідне кубелечко, в якому вона коротає свої дні. Простір! — чуєш цей простір, що його давні вчені скасували, стає для людини цими вязничними мурами, з поза яких може вона тільки свій зір тужливий у світи далекі посилати! А то тупцює вона на одному місці доходючи по довгих, важких трудах до того завтра, в якому, придивившися близше, розпізнає своє призабуте вже вчора… Візьми хоч би тільки те, що ціле наше знання з його великанським розвитком в усіх областях дуже маленько посунулось вперед з того часу, коли будувалися єгипетські піраміди чи святиня сонця в Тлякскаля в Юкатані. Ріжниця у тому, що богато з того знання забувалося по дорозі віків і треба було що якийсь час знова робити нові відкриття й винаходи а богато забувалося на віки, вилетіло з людської пам’яти. Чи думаєш, що без знання не змогли б були єгипетські жреці обчислити місячні й сонячні затьми та поділити рік на місяці й дні? А проте тільки віків треба було ждати на появу цього вченого Бельгійця, що ущасливив нашу студіюючу молодь цією богатоциферною бестією!… Так, так! Колиб тебе, Степане, замкнути на деякий час у святошинській самотині, так ти у своїх роздумуваннях не до таких ще вислідів прийшовби.

Повозки котилися вже київськими вулицями прямуючи в сторону Академії Наук, де мабуть дожидалися повороту комісії. На одному закруті вулиці, коли авто стало поволіше котитися, Ігор кликнув на рознощика Газет й купив найновіше видання «Слова».

Скоро пробігав зором по, на всі лади перемелюваних,