Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА В КРАЇНІ БЛАКИТНИХ ОРХІДЕЙ»

Наливши собі із карафки склянку води й ще раз витерши своє пенсне, професор Карачевський зібрав оті листки й почав їх у голос читати.

V

До тих, що їм попадуть у руки ці записки.

Оце звідомлення пишу я, Р. М. Дудлєй, проф. оксфордського університету, що разом із інженіром Т. Р Ґрегемомтаподорожником Оляфом Геріксоном вибрався минулого року міжпланетним судном «Queen of Virginia» з Гейфіку USA в подорож до планети Марса, тут на Марсі в рік по нашому тут причаленні. Передаю їх нашим приятелям Кронеєві таі Зої, що зважились пуститися в непевну дорогу до Землі на судні побудованім на зразок, «Queen of Virgini’ї» та це дальше, щоби доручити їх вам, наші любі брати на Землі. Та чи поведеться їм? Чи спиняться людські очі над цими рядками? Ще одно, щоб не було непорозуміння. Ці наші, червоношкірі приятелі, це не є ніякі Марсіяни, це такі ж люди, як і ми, тільки, що скоріше від нас прибули на Марса. Це потомки Атлянтів, які перед віками, рятуючись перед стихійною катастрофою, що навістила їхню країну, прибули сюди й з того часу коротають тут свій вік. Цей старик це найвисший жрець і цар Атлянтів, а дівчина його — донечка. А справжні Марсіяни, автохтони, це ота сичача, блакитня орхідея, яку везуть вам..

Проф. Карачевський спинився. Чи тому, що читав одним віддихом й треба було спинитись, чи згадка про блакитню орхідею навівала йому свіжі ще спомини. Мимоволі підняв очі знад листків

і глянув на салю. Мимоволі спинився його погляд на лівих рядах фотелів, де сиділи представники преси й стрінувся з поглядом Артименка, що сидів у першому фотелі з краю. Мабуть якась іронічно-глумлива усмішка мусіла замиготіти в очах Артименка, бо Карачевський скоро відвернув голову й почав дальше читати.

— Та про це більше у другій записці, а тут подаю коротке звідомлення про нашу подорож і нашу долю.

Наш відлет і наша подорож відбулися так, як ми предвиджували, без ніяких важніших пригод. Машини працювали знаменито, судно плило поволі так, що цілком не відчували ми ніяких потрясень, що моглиб відбитися шкідливо на наших організмах. Ми були вповні панами нашого судна й містер Грегем по своїй волі міняв скорість «Queen of Virgini’i'». Вже за стратосферою перебули ми щасливо полосу газів, мабуть трійливих для людини, як на це вказувалиб помічення пороблені приладами, що находилися на вні нашого судна. Посуваючись дальше, зробили ми цікаве помічення, а саме, що цей міжпланетний простір, який уважають наші вчені порожнім, є виповнений чимсь, якимсь елементом, який нам годі було близше зясувати, а який на мою особисту думку є саме тим основним первнем, тією праматерією в свойому найпростішому виді, з якої збудований цілий космос. Виповняє вона, думаю, цілий всесвіт і тільки там, в тих точках, де находяться небесні тіла, виступає вона в більшій кількости в ріжному виді. Під впливом яких сил чи обставин це сталося, невідомо. І ще одно помічення. Сповнилися несміливі здогади деяких вчених, що т. зв. одвічні закони природи, як ось закон тяготи, не є такими ненарушимими, за які їх у нас від віків уважають. Туту міжпланетному просторі, а ще більше на Марсі, показалося, що деякі явища, всупереч всяким найточнішим обчисленням показують таку явну суперечність із отими одвічними, ненарушими законами, що випадає це назвати хіба отвертою ребелією. Підчас цілої дороги вели ми точні записки із наших помічень і обширний дневник подорожі, яких не передаємо, не маючи певности, що вони дістануться щасливо на землю. Дивне, і можу сказати, невимовно сумне й прикре вражіння огортало нас, коли за нами меншала земля, а ми в отій маленькій кулі самітно верстали наш далекий шлях… Такими самітними, такими безнадійно самітними здавались ми собі, покиненими й забутими від всіх… За нами наша матінка земля, а перед нами незнане… І в тих хвилинах почували ми себе такими невідродними синами тієї пилинки, що там далеко за нами зіркою малою миготіла, так банно, так банно ставало нам за нею…

І були хвилі, що тільки одно, одиноке бажання огортало наші душі — вертати…

Вернутися до тієї земленьки, що виростила нас, припасти до неї і цілувати так безтямно, як мала дитина пригортається до нененого лона…

Вертати — вертати…

Та наше судно плило дальше й ми наближалися до Марса.

Причалили ми з маленьким опізненням в якійсь гористій околиці Марсового суходолу в підвечірню годину згідно з марсіянським численням часу. Вже із далека наближаючись бачили ми всюди, куди тільки око засягне, гористий краєвид, країну гострих скель з темніючими в долинах, як здавалося, невеликими лісами.

Та тут саме скоїлося нещастя. А причиною його був саме той ненарушимий закон тяготіння, одвічний й у цілому всесвіті приміняємий, по словам небіщика Нютона. А саме, держачись основних правил цього закона, містер Ґрегем примітив до нього скорість «Queen of Virgini’ї», з якою мала вона опуститись на Марсову поверхню. Та тут й сталося лихо. Не припускали ми, що тут закон притягання мов на перекір Нютонові інакший й «Queen of Virginia» полетіла стрілою на гострі скелі. Одна хвилина й ціла долішна частина судна, де містилася найдорогоцінніша його частина, галя машин, лежала розторощена на кремяному гребені гори, а ми, гейби чудом врятовані, з неушкодженим верхняком судна осіли на скелі. Після програми, експльодували сигнальні ракети, що находилися на горішному каптурі на вершку судна і якщо ви ті вибухи запримітили, то могли мати вражіння, що все відбулося в порядку. Може й дивувалися чого це ми не даємо ніякої вістки про себе такий час. А ми сиділи, як ті птахи, що їх викинено з гнізда, а вони ще літати не вміють, сиділи у глухій розпуці, прибиті тією нежданою катастрофою….

Тут всьому край.

На ніщо не здалася наша посвята, коли ціла Марсова поверхня така, як ця, що гак гостинно привитала нас, а в нас немає можности повороту.

Прийшла ніч і вкрила своєю теміню нашу домівку і все довкола неї. Коли ще й була в нас яка іскорка надії на що, не скажу, так і та просякала в цю темінь одчайну, глупу, безконечну…

Тієї першої ночі на Марсі не забудемо ніколи!

Мертвецька тишина царювала довкола нас, ніщо не зраджувало ні манісенького прояву якогось життя.

Подорожник Геріксон розказував, що йому вже нераз доводилося проводити довгі місяці серед підбігунової пустелі — та все ж таки там було «недалеко» від своїх. А тут…