Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА В КРАЇНІ БЛАКИТНИХ ОРХІДЕЙ»

Якесь отупіння, повне цілковитої резиґнації із усіх наших намагань та намірів огорнуло наші душі — й в ньому просиділи ми напівкуняючи цілу ніч, дожидаючи ранку.

Коли заснули ми не знаю, досить, що як Ґрегем перший розкрив очі й став нас будити сонце було вже геть високо над обрієм.

А довкола як вчора тільки скелі і скелі, й лише гень у далині по долинках сіріли темні смужки. Мабуть ліс чи що. Треба було вийти із нашого судна, якого горішня частина чудом якось держалася купи й розглянутись де ми. Поснідавши, вдягли ми наші скафандри й забравши усе, що треба, на дорогу, почали виходити. Повільно відчинив Геріксон двері, що виходили на вні судна і вийшов перший. Відійшов кілька кроків піднімаючи при тому високо ноги — все ще в нас вагоніла думка про тяготіння, меншу масу Марса, взаїмне відношення тіл на ньому і т. і. незрушимі научні правди — підносючи то одну то другу руку в гору й пристанув. На Марсі ходилося як і на землі, без ніякої очевидної зміни. Другий вийшов з судна Ґрегем і тут з ним скоїлася пригода. Хотів він плигнути з судна та розмахавшись зачепив шоломом свого скафандра о вистаючу біля дверей крату так, що шолом отворився й злетів на долину, а він з відкритою головою скочив на скелю.

Ми оба з Геріксоном задеревіли.

— Тут йому смерть — думалося! Із-за ріжниці у складі й тисненню воздуха його легені не видержать й тріснуть. Та минула хвилина, одна, друга, а Ґрегем сам збентежений стояв й обзирався то на нас то на себе. Так і видко було, що він дожидався «чогось», а те «щось» не приходило.

Нараз зайшовся голосним сміхом, що аж луна пішла по скелях й замахав до нас руками, щоб ми скинули шоломи.

Не сталося нічого. Ще раз пересвідчилися ми, що з нашими незрушимими законами не все в порядку, але на цей раз вийшло воно у нашу користь.

— Скидайте скафандри — кликнув він, як ми відкинули шоломи й вдихували холодний, гірський воздух.

Я вийшов з судна остатній.

Малося вражіння, що ми десь у верховині в скалистих горах, або над Юконом в Канадійській Швайцарії.

Ми скинули невигідні скафандри, ще раз причепурились й пустилися в наших спортових одягах у дорогу.

Спрямувалися на схід до найблизшої долини, що сутеніла в далині. З повними наплечниками й комплєтним спортсменським лаштунком можна було нас остаточно взяти за трьох завзятих альпіністів, що вибрались на прогульку, щоб осягнути якийсь змаговий рекорд.

Йшли ми так з годину, все направляючись за сонцем на схід, де скелі знижувались й входили у долину, бо поза нами знімалися верхи все висше й висше, переходючи у високий гірський хребет. День був ясний та холодний, як звичайно буває в горах. Перед нами сутеніла долина, вкрита, як нам здавалося, лісом, бо темна її краска гостро відбивалася від білих скель, що замикали її з двох сторін.

Недоходючи до неї, Ґрегем, що йшов попереду, пристанув. Виняв біноклі й почав вдивлятися у цю сіру смужку, що видніла перед нами. Довгу хвилину вдивлявся мовчки, а потім, подаючи Геріксонові біноклі, сказав:

— Гляньте, Оляфе, це цікавий ліс. Цілий блакитний!

— Дійсно, якась блакить вкриває цілу долину — відповів Геріксон. — То щож, ходімо дальше, недалеко. Зараз побачимо своїми очами, що це воно таке.

І ми пішли дальше. Минуло знов з якої півгодини, як ми спинилися на краю долини при вході у неї. Балакаючи по дорозі, ми й не стямилися, що вже так близько неї підійшли.

Та дальше ступати ми не зважились. Ціла долина вкрита була гейби лісом високими корчами розцвилих блакитних орхідей. Якісь непропорціонально великанські були ті квітки, з широкими, крилатими пелюстками, а там, де вони сходяться у чашочку, а де звичайно у квітки видко жмуток пиляків, видко було око….

Живе, велике людське око, що дивилося таким пронизуючим, несамовитим поглядом….

Я не боягуз і мої приятелі дали доволі доказів, що сміливо йдуть на стрічу небезпекам. Та у тій хвилині якийсь несамовитий жах огорнув нас, серця забилися у трівозі, як ніколи ще в житті.