Розділ «У пам'яті людській»

Душа товариства[849]

илипенка я знав ще до зустрічі з ним. Працюючи в 1921 році редактором повітової балтської газети «Червоне Село», я регулярно одержував республіканську «Селянську Правду» і вчився в неї майстерності журналіста. А редагував її на той час Сергій Пилипенко.

Вчився я в Пилипенка ясности письма, дохідливости слова, гостроти вислову, сміливости думки, народних дотепів. Цей часопис був доброю школою для мене як початкуючого газетяра. І, очевидно, заронив благодатне літературне зерно, що проростало на сторінках газети.

Навесні 1922 року я прибув до Харкова в обношеній одежині з єдиним багажем — рукописом у кишені та химерними надіями. Попрямував до газети «Вісті ВУЦВК». Блакитний привітно стрів мене. Видно, що початківці тут були частими гостями. Після короткої розмови Василь Михайлович поклав рукопис у шухляду, а мене звів із Сергієм Пилипенком. Це був лагідний чорнявий вусань. І мені подумалось: чи не забагато привітних людей у Харкові?

Блакитний прийняв мене на роботу в сільськогосподарський відділ. І закрутилося газетне колесо аж до 1928 року, коли я перейшов на літературні хліба. За цей час в оточенні таких людей, як Блакитний, Пилипенко, Остап Вишня, Хвильовий, Довженко, я пройшов добру літературну школу.

Редакція газети «Селянська Правда» містилася поверхом вище над «Вістями», і Сергій Пилипенко часто провідував Блакитного. Тут майже щодня збиралося літературне товариство, точилися гострі суперечки, народжувалися творчі плани. Тут бували художники, артисти. Пам'ятаю Тичину, Сосюру, Копиленка, Курбаса, Поліщука, Петрицького[850], який писав портрети письменників тієї пори. Усі тяглися до літературного середовища, душею якого були Блакитний і Пилипенко.

Восени двадцять другого ми вже ходили на плужанські вечори. Організацію селянських авторів «Плуг» очолював Сергій Пилипенко. Він був організатором і вихователем літературної молоді. І навряд чи могли б сказати Головко, Панч, Копиленко, Сосюра, Тичина, що на їхній творчості не позначилося слово Сергія Володимировича, його добра рада, щира і доброзичлива душа.

В ту пору я помічав, що з-поміж письменників було кілька імен, які, так би мовити, магічно впливали на наше товариство. Ось, приміром, відбуваються якісь збори. Сидять люди похмурі, зажурені, мовчазні. І раптом з'являється Сергій Володимирович. Лиця зразу ж ясніють, відбувається пожвавлення в залі. Пилипенко належав до людей, про яких кажуть: душа товариства. З ним завжди було якось і тепліше, і привітніше, і безтурботніше. Таких людей небагато було в Спілці. Серед них — Остап Вишня, Довженко і Куліш. Власне, це мої спостереження.

І в той же час не можна сказати, що це були якісь аж надто помірковані, лагідні люди. Я, приміром, пам'ятаю, що між Пилипенком і Блакитним була велика дружба. Вони майже щодня зустрічалися, про щось довго говорили. Але між тим вони завжди дискутували. Чому дискутували? Пилипенко очолював організацію селянських письменників «Плуг», був її творцем і вихователем. Через рік після створення «Плуга» Блакитний організував Спілку пролетарських письменників «Гарт», що вважалася рангом вище. Плужани були вихідцями з села, отже — відсталими, а пролетаріят — це вже передова кляса за свідомістю, за культурою, за розвитком і т. п. З цього приводу вони часто полемізували.

Пригадую такий випадок, який до сих пір засів у моїй пам'яті. Засів тому, що я вчився в Пилипенка його проникливості в народне середовище. Він вивчав фольклорні надбання, використовував їх у своїх байках і виносив, звичайно, на люди. Так було і цього разу. В якомусь з тодішніх театрів відбувалися великі літературні збори (люди 20-х років були дуже падкими до всяких літературних явищ). На згаданих зборах виступали і плужани, і гартянці. Ось слово взяв Василь Блакитний. Він, звичайно, підносив свою спілку «Гарт» і трохи критично відзивався про письменників «Плуга». Негайно на трибуні з'явився «папаша». І каже: «Тут перед нами виступав Василь Блакитний. Його виступ мені нагадує того дядька, який прийшов до сусіда в хату і так привітав його: „Здрастуйте, бодай ви виздихали!“» В залі гримонув дружний регіт. Блакитному, безперечно, це не дуже було по душі. А я і вражався, і втішався оцьому народному гумору Сергія Володимировича. І потім багато дечого переймав із наших розмов, поки я сам не «пішов у народ».

Я завжди відчував якусь органічну народність Пилипенка, зріднення його з селянською масою, з її думками, досвідом. Я часто думав: звідки це у міського інтелігента? Тепер, коли я зустрівся з славною дочкою мого друга і вчителя юних літ — Мірталою Сергіївною, коли вона розповіла мені про свого діда, який пішов з Києва на село народним учителем, стають зрозумілими коріння щирої любови і поваги до селян Сергія Володимировича.

А ще, мені здається, жаринки симпатії і відданости хліборобам роздмухувала у ньому поезія Тараса Шевченка, з якою він не розлучався ніколи. Про генія українського народу він не забував і в своїй журналістській праці, і як директор літературного інституту, який носив ім'я великого Кобзаря.

Якось я зустрів Сергія Володимировича змореним, перемученим. Розповідає, що побував у місцях заслання Шевченка. Тоді нелегко це було здійснити. Транспорт ще не був упорядкований. Як він зміг добиратися до тих місць, пройти по всіх отих шляхах, по яких доля гонила Тараса? Він привіз відтіля якийсь матеріял, який потім використовував у своїх творах.

Отаким залишився в моїй пам'яті Сергій Пилипенко, невтомний трудівник, душевна людина, обдарований письменник і наставник літературної молоді.

Анатоль Крашаниця

Моя зустріч із Сергієм Пилипенком[851]

очаток 20-х років. Молоді літературні сили тягнуться до тодішньої столиці Радянської України — Харкова. Одні їдуть на навчання, інші — працювати. З міст і сіл до редакцій республіканських газет йде багата пошта з віршами, нарисами, оповіданнями і просто дописами.

Немало літературних творів молодих одержувала і редакція сторінки «Молоде Село». Треба віддати належне редакторам газет «Вісті ВУЦВК» В. М. Блакитному і «Селянської Правди» С. В. Пилипенку, як і журналістам, — вони старанно приглядалися до молоді і знаходили місце на шпальтах газет для публікації творів. Я деякий час (доки не захворів тифом) працював у відділі преси ЦК КСМУ[852], редагував сторінку «Молоде Село» і часто бував на Сумській, 11, де містилися основні республіканські газети. Ось тоді й довелося створити ініціятивну групу юнацьких пролетарських письменників. Ми прагнули об'єднати в асоціяцію юнацьких пролетарських письменників всі розпорошені по Україні молодіжні літературні групи, організації і окремих молодих письменників. Вже нам обіцяли запланувати й видання журналу «Трибуна Юнацтва». До складу активу асоціації входив Сава Божко, автор цих рядків, Іван Шевченко, Володимир Сосюра, Грицько Коляда, дещо пізніше Іван Кириленко. Літературній молодіжній організації обіцяли свою підтримку В. Еллан-Блакитний, С. В. Пилипенко, В. Коряк, В. Поліщук, А. Панів, який ще сам не вийшов з комсомольського віку. Незважаючи на малочисельність, наші літературні вечірки серед комсомольського активу міста, в ряді клюбів і учбових закладів Харкова користувалися певним успіхом. Незмінною окрасою їх були виступи В. Сосюри.

Якось ми затримались в кабінеті С. Пилипенка. Розмова зайшла про те, що молодь настирливо просить нас допомогти їй в створенні нових пісень, вже є спроби в окремих комсомольських осередках писати нові тексти на загальновідомі мотиви старих пісень.

С. Пилипенко порадив нам не тільки самим спробувати власні сили, але й звернутися від імени комсомолу до старших віком поетів і письменників.