Розділ «У пам'яті людській»

Пилипенко на тій студії не був. Наступного дня, прочувши, що мене хвалили, він забрав мою «Власть на місцях» у свій товстезний портфель. Прочитав напрочуд швидко і запросив мене до себе на квартиру. Мешкав він тоді на Університетській у великій кімнаті, розгородженій фанерними перегородками на спальню, кабінет та їдальню.

Тетяна Михайлівна — дружина «папаші» — забралася з книжкою до спальні, їхні маленькі дочки гралися у сусідів. Сергій Володимирович запросив мене до кабінету, в якому стіл, диван і стільці були завалені рукописами та гранками. Будучи головним редактором ДВУ, заступником директора Інституту імені Тараса Шевченка (очолював його академік Д. Багалій[828]), редактором «Плужанина» й численних збірників, він упорядковував тоді ще й черговий плужанський альманах. Зустрів мене приязно, поклав на стіл рукопис моєї «Власті на місцях».

— Прочитав... Чув, що хвалили на студії. Це добре і не дуже... Почали ви непогано, одразу берете читача за живе. Це добре. І смішно... А ось тут сміх уже переростає в скалозубство... На студії сміялися, а ви й раді. Але смішки бувають усякі...

— Але ж інші так пишуть.

— Хто ті інші?.. Остап Вишня так не напише. А ось наш Антоша Ко[829] — той може. Я не догледів, пропустив у «Плужанині», а тепер ваплітяни й штрикають мені в очі.

Перегортаючи сторінку за сторінкою, Пилипенко показував мені підкреслені ним фрази й окремі слова: одні радив змінити, а деякі — просто викинути.

— Ось ви написали: «Наплюй і розітри». Гидко! Читач буде плюватися.

За якусь годину-півтори рукопис був доведений до належної кондиції, і «папаша» порадував мене:

— До журналу «Власть на місцях» завелика, візьму до альманаху.

Коли я, виходячи з квартири, одягнув шинель, Пилипенко зиркнув на мої голубі петлиці й зауважив:

— Льотчицьку форму носите, а про льотчиків — хоч би маленьке оповіданнячко... Може, спробуєте? Щоб наш «Плуг» не тільки орав, а й літав.

— Спробую, Сергію Володимировичу! Неодмінно!

Уявіть собі, шановний читачу, обкладинку журналу, на чорному тлі якої червоним виведено назву. Таким зовні був мій рідний «Плуг» впродовж усього 1931 року. Хто придумав цей траурний колір для плужанського друкованого органу, який смисл укладав у нього? Я далекий від думки, що головний редактор мав задатки ясновидця. Наш шановний «папаша» ще міцно тримався за чепіги «Плуга», мріяв у квітні наступного року гідно відзначити його десяту річницю. Десять років «Плуга»! Першої на Україні спілки революційних письменників.

Кажуть, друкований орган усякої організації є дзеркалом тієї організації. Дуже сумний, навіть жалюгідний вигляд мав «Плуг» у своєму дзеркалі — журналі «Плуг» — в останні місяці свого існування. Мені, як вірному плужанинові, що не бігав по інших літературних організаціях, і зараз боляче про це згадувати, а тим більше писати.

У січні — лютому 1932 року «Плуг» вийшов здвоєним номером. У ньому не зазначена навіть редколегія. У третьому номері редколегія з'явилася, а в четвертому майже вся була оновилася: зі старих членів залишився тільки Пилипенко, та й то без зазначення «відповідальний редактор». І на останньому місці!

Старі плужани, повторюю, зовсім зникли зі сторінок журналу, зате чимало з них «удостоїлися честі» бути розкритикованими. Найболючіше те, що голобля «центральної постаті в літературі» походила по плужанських корифеях. Залишилось останнє — ударити по організатору й незмінному керівникові старого «Плуга», який пригрів під своїм крилом усіх отих «міщан, пристосуванців, меншовиків, куркульських контрабандистів та антимарксистів».

І це було зроблено. Пилипенко дістав ярлик «правий опортуніст». Після одних бурхливих зборів харківської філії плужан, на яких його молотили з особливою пристрастю, «палата» запропонував мені десь підвечеряти. В рідну корчомку при Будинку Блакитного не пішли, щоб ні з ким не зустрітися. Сіли на трамвай, поїхали в погребок поблизу вокзалу.

Але не сховалися: там сидів кіносценарист Василь Радиш[830]. На щастя, то був Пилипенків друг часів громадянської війни. Підсіли ми до нього й умовилися: про літературу — ні слова! Друзі, випивши по чарці, поринули в бойові спогади. Та ненадовго. Клята література міцно сиділа у мізках. Радиш завідував тоді сценарним відділом ВУФКУ, він почав агітувати свого колишнього комбрига написати сценарій. І навіть тему підказував.

— Може вийти дуже смішна комедія!

Пилипенко замахав руками.