Розділ «У пам'яті людській»

— Ні, ні, Василю. Мені зараз не до комедій. Можу написати тільки трагікомедію, найсмішнішим героєм якої буду я сам.

І майже дослівно запам'яталося таке: «Добре було Тарасові Бульбі, — сумно посміхаючись, мовив Сергій Володимирович. — Він казав Андрієві: „Я тебе породив, я тебе й уб'ю!“ А в моїй трагікомедії не Тарас, а Андрій скаже батькові: „Ти мене породив, і я тебе за це „шльопну““!»

1972 р.

Володимир Ґжицький

Мої побратими[831]

 квітні 1922 року в Харкові було засновано Спілку селянянських письменників «Плуг». Сама назва заінтригувала, і я почав до цієї організації придивлятись, знайомився з її програмою. Я тоді не вважав себе письменником: хто пише сякі-такі вірші, ще не письменник. А проте, мене зацікавила сама організація. Хотілось подивитися власними очима, хто в ній, з яких людей вона складається. Нагода до цього була: щопонеділка, як я довідався, збираються плужани (так себе називали члени «Плуг») в так званому «Селянському Будинку», що на площі Рози Люксембург. Яке відношення мали до нього селяни, зараз не пам'ятаю. Можливо, це був готель, а може, заїжджий двір. Був там клюб, що мав досить великий зал, і в тому залі збиралися письменники.

Організаторами Спілки були Сергій Пилипенко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Олександр Копиленко, Петро Панч, Григорій Коляда, Іван Шевченко.

Згодом до неї прийшли тепер видатні письменники — Головко, Минко, Усенко... До цієї організації належав і я і не виходив з неї, як багато товаришів, аж поки вона самоліквідувалась.

До віршування я звертався тільки кілька разів у своєму житті. У 1923 році, в проміжках між працею в Народньому Комісаріяті Продовольства і навчанням в сільськогосподарському інституті, теж писав вірші. Не для друку, бо ніколи не мріяв про публікування своїх творів. Писав вірші про кохання у формі сонетів, тріолетів. Написав також поему «Трембітні тони». У цьому творі виливав тугу за рідною землею, яка стогнала тоді під п'ятою санаційної Польщі. Прочитав її Томі Давидовичу, моєму найближчому другові, Олі, з якою ми іноді зустрічалися. Сподобалось. Оля тоді вчилась у театральному училищі, яким керував режисер Дмитро Грудина — активний плужанин. Як і я, Оля ходила на плужанські вечірки. Вабили вони небуденністю. Де, коли було, щоб початківці-письменники отак збиралися в одному місці, читали широкій публіці свої твори, а потім слухали критику на них! А які пристрасті розпалювались у дискусіях, як ораторствували новоспечені критики! Недарма плужанські вечори увічнив у своїх гуморесках Остап Вишня.

І все ж плужанські вечори здались мені спершу свого роду забавою в літературі. Бо хто виступає і хто критикує?! Імен тоді ще не було. Я бачив у своєму житті двох справжніх поетів: Василя Пачовського[832], який учив мене української мови в першій клясі гімназії в Станіславі[833], і великого Каменяра Івана Франка.

Плужанські вечори ставали щораз цікавішими. Адже там, крім початківців, виступали іноді й відомі поети та прозаїки, а також мовознавці, критики. Пригадуються мені такі вчені, як Білецький, Синявський[834], Плевако[835], критик Коряк. Одначе масовим відвідувачем вечорів була молодь, переважно студенти різних вузів. Приходили і червоноармійці. Це була дуже цікава публіка, жадібна до знань, що хапала їх усюди, де тільки можна було, отже, і на плужанських вечірках.

Тут можна було деколи побачити — хоч і не плужанина, але прихильника «Плуга» — Остапа Вишню, який на прохання публіки читав іноді свої гуморески. Приходив сюди і молодий талановитий карикатурист Олександр Довженко, чиї шаржі на Копиленка, Сосюру, Паніва та самого Пилипенка вражали точністю й дотепністю.

Неначе зараз перед очима бачу і тодішнього «Сашка». Вище середнього росту, красивий, худорлявий, веселий, товариський. З його обличчя просвічував талант. Так принаймні мені здавалось. Одного вечора я побачив і почув Павла Тичину. Павло Григорович читав свого вірша «Вітер з України». Я був глибоко вражений і зворушений. Усім полонила мене ця людина: і своїм ніжним блідим обличчям в пенсне (він чимось нагадував Чехова), і тихим голосом, що примусив завмерти зал, і красою вірша, і його змістом. Це було щось зовсім нове, неповторне. Коли я потім прочитав інші вірші Тичини, зблід для мене поет Пачовський. Павло Тичина ніколи не належав до спілки «Плуг», але явно симпатизував членам цієї організації, зокрема її керівникові Сергію Пилипенку. Не уявляю, щоб могла мати ворогів ця прекрасна людина.

Якось у черговий понеділок я зважився виступити перед плужанською авдиторією зі своєю поемою «Трембітні тони». Та не особисто. Самому читати було страшно. Думаю, хай хтось прочитає, а я збоку послухаю і побачу, як реагуватимуть читачі. Коли добре — відкриюсь, а ні — не покажусь. Читала Оля Крайник.

Враження від твору, а точніше — від художнього читання молодої вродливої артистки було гарне. Зал аплодував. І, коли оплески припинились, Сергій Володимирович запропонував авторові поеми підійти після закінчення вечора до президії. Я підійшов. Сергій Володимирович розпитав мене, хто я, звідки родом, де працюю, що пишу.

Довідавшись, що, крім віршів, я маю прозові речі, запросив мене вступити до «Плугу». Я скоро подав заяву і був прийнятий. У «Плузі» я не відігравав ніколи помітної ролі — не вмів виступати. Крім того, тематика моїх творів не була суто селянська і не місцева. У книжці поезій, що вийшла у видавництві «Рух» 1924 року, переважала туга за Галичиною, де жили найближчі мої — батьки і рідня. П'єса «По зорі» мала досить значний успіх вже тому, що була першою оригінальною п'єсою в Театрі юного глядача, але знов-таки тема її — гуцули, Карпати, Галичина.

Але про моїх побратимів, перших ентузіастів і піонерів української радянської літератури. До них належав колишній голова Спілки Сергій Володимирович Пилипенко. Який великий авторитет мав цей чоловік і якою любов'ю користувався серед плужан, свідчить прізвисько «Папаша», яке вони дали йому. Так називали його не тільки позаочі, але й кликали, хоч він був небагато старший від пересічного плужанина.

Симпатії плужан до свого керівника яскраво показав Довженко у дружньому шаржі на Пилипенка. Намалював його — у білій смушевій шапці, чорній чемерці, обшитій білим хутром, саме у такій, яку носив Сергій Володимирович, а під чемеркою кілька пар ніг. Під шаржем напис: «„Плуг“ міцно стоїть на своїх ногах».

На мою книжечку «Трембітні тони» було три рецензії. Одна з них — пера Михайла Васильовича Доленґа[836] закінчувалась так: «От вам і новий поет». Проте поезія, як відомо, не стала моїм жанром. Я написав ще віршем п'єсу «По зорі», про що вже була згадка, і кілька віршів, повернувшись з подорожі на Алтай. На цьому моє віршування й закінчилось. Мене тепер цікавила проза.

«Плуг» був своєрідним селектором, збирачем початківців, які, оперившись у «Плузі», відлітали, неначе їм тісно було в рідному гнізді, а відлетівши, з деякою погордою дивились на старих плужан. Можливо, була в цьому рація. Слово «селянський» не звучало. Тоді була тенденція урбанізувати село. Треба було міняти «вивіску», і Пилипенко думав про це.