Розділ «У пам'яті людській»

Що мною гатили по Пилипенкові, я розуміла, але чому нищили Пилипенка, не могла втямити. Пояснив мені Сава Божко, якого викликали з Херсонщини. Пояснив він так: йде великий бій на самих верхах, між Скрипником і Косіором. Пилипенко — прибічник Скрипника, а Хвиля — виконавець волі Косіора. Щоб знищити Скрипника, б'ють по Пилипенкові й його «широкому кожухові, де він пригрів таких протаскувачів куркульської контрабанди, як С. Божко, Д. Гуменна, Г. Яковенко...».

Божко оповідав мені, звичайно, складніше, партійним жаргоном, але я вловила лише схему. Так я, політично неписьменне боже теля, ні сном ні духом не відаючи, що, описуючи правдиво дійсність, «наклепую на радянську дійсність», потрапила я в саму гущу політичної центрифуги. А за собою невільно втягнула й Сергія Пилипенка, провина якого полягала в тому, що він був доброю людиною, багато разів простягав мені руку помочі, не озираючись на свою партійну кар'єру. Бо що там такого було в моїх учнівських нарисах, які так розтривожили більшовицьких верховодів?

В широкому, діяпазоні тих, кому допомагав рости Пилипенко, моя ж частина мікроскопічна, якщо пам'ятати, що з-під його руки вийшло чимало славних імен. Де починали пробувати свої сили А. Головко, В. Сосюра, П. Панч, Анатоль Гак, Ю. Лавріненко, С. Божко, В. Мисик, І. Сенченко, В. Ґжицький, В. Минко, С. Бен[872] та інші? Де мали авдиторію дозріліші письменники, щоб перевірити на слухачеві, що вони написали? У «Плузі» і тільки в «Плузі»! Тому я здивована й зніяковлена, коли чую, що деякі письменники, які з повним правом можуть називати себе Пилипенковими вихованцями, тут, на еміграції, начебто соромляться, що були плужанами. Навіть часом хвицають «Плуг» як щось недостойне. Ніяк не можуть вибратися з полону вживаних за літературної дискусії 1925-1926 років жаргонних виразів, не розуміючи, що то були просто бойові кличі в запалі «літературної війни». Не усвідомлюють тієї об'єктивної дійсности, що Сергій Пилипенко — маєстатична постать організатора тодішнього літературного процесу.

Хто, як не «папаша» Пилипенко, постачав кадри для «олімпійців»? У той час, як кілька рафінованих інтелігентів із засвоєним ще в дитинстві багажем освіти і чужих мов укладали високомудрі теорії вибраного геніальництва, на заклик Пилипенка посунула з найглухіших сіл молодь «із возами віршів, що риплять до города по великому тракту», із «лантухами оповідань», з бажанням хоч у дорослому віці навчитися чужих мов. А Хвильовий вимагав, щоб ця молодь з пелюшок була блискуче освічена, «інтелектуально виключна». Хвильовий не хотів розуміти, що потрібен і такий етап, як «літературний лікнеп». А Пилипенко розумів і не глушив відразу по голові невмілого новака, а по-батьківськи проводив від щабля до щабля. Це були дві настанови: у Хвильового — «дайош» вселюдське мистецтво, а в Пилипенка — спершу виростімо українське, а вже з нього пустять паростки вселюдського.

Що Хвильовий у запалі полеміки «хапався за клинок романтичної шпаги» і сипав своїми «хохляндіями» та «просвітянськими колодами», це зрозуміло. Але незрозуміло, чому упорядник антології «Розстріляне відродження» Ю. Лавріненко подав тільки одну частину такого важливого явища в історії української пореволюційної літератури. Пилипенко — ТАКОЖ РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. І цим замовчанням другої половини дискусії викривлена вся картина, вийшло криве дзеркало.

Більше того, упорядник у своїх примітках покірно вживає ті самі звітрілі й вицвілі штампи, де тільки в глумливий спосіб згадує Пилипенкове дітище. Як-от: «Обмежена провінційністю просвіти масова організація „Плуг“» (стор. 811); «нещасливий псевдотеоретик псевдолітературної організації „Плуг“» (стор. 953); «Мисик хоч формально належав до масової організації „Плуг“, але фактично був привітаний як свій у елітарних групах» (стор. 350)... А Лавріненко ж і сам вийшов із школи «Плуга», яку називає «школою ліквідації неписьменности» (стор. 811).

Кому не ясно, що всі учасники літературного пореволюційного процесу належать до пантеону, який різноманітними барвами виграє в тодішній веселці напрямків і пристрастей навколо літератури. Для чого його збіднювати? Нам і наступним поколінням потрібні і Хвильовий, і Пилипенко, і Зеров, і Лавріненко. Усіх треба залишити у тому пантеоні, хоч якими дивовижними не видавалися б тепер деякі їхні твердження.

Наприклад, що за хвилююча проблема «масовізм чи олімпійці»? На це є стара-престара відповідь: «Багато званих, та мало вибраних». Річ в тому, що коли б не було багато званих, то не було б з кого вибирати на «олімп». І хто міг би сприймати твори «олімпійців», коли «навкруги» шуміла б тайга «азіятської хохляндії» і темніла «малоросійська ніч»? Саме Пилипенко виконав велетенську роботу — ПЛУГОМ зорав цілину, «в кожному селі» творив філії «Плуга», де й вироблялись смаки, вербувалися читачі новель Хвильового і сонетів Зерова. Це був нижчий етап, але без нижчого щабля не ступиш на вищий.

Я навіть думаю, що теперішні вершини (Л. Костенко[873], І. Драч[874], М. Вінграновський[875] та інші) є урожай вселенської Пилипенкової оранки. Ті плужани, що не виявили достатнього таланту, щоб залишитися в літературі, стали простими вчителями і засіяли свою святу любов до літератури в душі своїм учням, котрі на сьогодні стали вже зрілими талантами.

Хвильовий, «хапаючись клинка романтичної шпаги», міг не помічати цього, бо був сам частиною тодішнього процесу. Але чому так необ'єктивно, без корективи часу повівся упорядник антології, позбавивши її літературної сильветки такої маєстатичної постаті РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ, як Сергій Пилипенко? Блакитному, організатору «Гарту», що вмер своєю смертю, упорядник приділив сім сторінок. А Пилипенкові, хто боровся за українську літературу 10 років і за це був закатований у льохах НКВД, — жодної сторінки! Невже над Ю. Лавріненком і досі тяжить закостеніла шкаралуща формулок 50-літньої давности? Чи, може, не наважився осоромитися «пилипенківщиною» в очах якихось заокеанських «олімпійців»? А саме він є один із тих, хто міг би подати багато яскравих і плідних спогадів про свого навчителя Сергія Пилипенка.

1972 р.

Марія Романівська[876]

Плугатар України[877]

епер, у наші часи, звернення «Папаша» звучить буденно, навіть фамільярно. Але колись на вустах у нас, письменників-початківців, звучало зовсім по-іншому. В цьому прізвиську було все: тепло, батьківська підтримка, людяність, товариськість. Одне слово, міцне плече тата, на яке можна було спертися і не боятись нічого...

Не боятись ані тернів, ані камінців на обраній стежці до літератури...

Коли згадую Папашу, себто Сергія Володимировича Пилипенка, мені уявляється зимовий вечір на площі Рози Люксембург. Сяють вогні Харкова. Засліплюють вітрини магазинів, ліхтарі кінотеатрів. Мерехтять блакитні іскри трамваїв. У вухах переливаються мелодійні передзвонювання, вигуки візників, що мчать на санках, сирени машин, гомін перехожих. «Музика великого міста» така принадна, люба для молодих селюків та провінціялів, які приїхали сюди в жадобі до знання.

Весело танцюють сніжинки у світлі блискучих вікон високого будинку... Розчиняються і зачиняються важкі двері. І в тому вирі світла, блиску сніжинок я бачу високу кремезну постать. Це Папаша «Плуга», він живе з родиною — матір'ю, сестрою та молодшим братом — тут, у Селянському Будинку, де кожного понеділка відбувається літературний вечір. Для нас, молодих плужан (найстаршому навряд чи сягало за двадцять), Папаша здавався не тільки мудрим, а й старим, хоч йому, певно, було тоді не більше 30-32 років.

Цьому, щоправда, імпонувала його зовнішність Папаші, весь її стиль, відповідний проводирю армії селянських письменників.

...Я бачу високого, плечистого чолов'ягу в смушковій шапці, у широкополому кожусі з сірою отороччю, у важких чоботях. З-під шапки видніє мужнє обличчя з гордо викресленим носом, чорними вусами над випнутим, різким, роздвоєним підборіддям. Очі за окулярами дивляться доброзичливо. Але все обличчя суворе і голос грубий, як і належить мудрому Папаші.

— Прийшли на вечірку? Маєте новий вірш?