Розділ «У пам'яті людській»

А як приїхала до Києва, то й зажурилась. Ще ж ніколи не діставала я громадських грошей і повинна дати звіт за ті 80 карбованців, що вислав мені «Плуг». Я мушу своє справоздання написати й послати до «Плуга». А я ніяк не вмію реалістичного письма. Треба описувати, що бачила, а мені нудно описувати події та побут навіть у щоденнику. Там — самі думки, переживання, настрої, відрухи на щось, але нема опису, що саме вразило.

Під батогом «мушу» мучилась я, описуючи все, що побачила й почула в зразковій комуні «Авангард». Щось зліпила. Таке, що мені видалося геть безпомічним. «Та вже яке є, — потішала сама себе, — що ж, кращого не вдам...» А для заспокоєння сумління перед тим, як вислати до «Плуга», покликала Агату Турчинську[864] й Марію Галич[865], прочитала їм. А вони кажуть: «Добре! Посилай!»

Дуже скоро отримала лист із «Плуга» від Миколи Дукина, який писав, що мій нарис «Листи із степової України» вже друкується і щоб я присилала дальші частини. Затим прийшов лист від Панова, що «письменники зустрічаються на вулиці, витягують з кишені ч. 10 „Плуга“ і питають: „Читали? Та це ж цікавіше за „Бур'ян“ Головка!“ Дехто вам дуже заздрить... Робитеся популярною у всесоюзному масштабі...»

Тоді ж дістала листа і від Пилипенка. В одному нарисі я провела пряму лінію від козацтва Запорозької Січі до махновців як нащадків запорожців на тих самих землях. Переказувала захоплення цим рухом одного голови комуни, члена партії. Проте Пилипенко вилучив цю частину нарису, а в листі пояснив чому. Послання його були дружні, дуже товариські, без поучування. Читаючи, забуваєш, що він велика шишка на вершинах. Подумати: не тільки голова «Плуга», а й головний редактор Державного видавництва України, голова Науково-Дослідного інституту ім. Шевченка, відповідальний редактор провідного журналу «Червоний шлях», редактор численних інших журналів, голова редакційної колегії двомісячника літературознавства «Літературний архів»[866] має час писати до мене, маленької кузки?

Невдовзі мене викликали на розширений пленум ЦК «Плуга», що було також знаком великої честі. «Ми подивимося на вас, а ви на нас», — писав А. Панів. На тому пленумі я мусила щось говорити. Виявляється, не все було таке приятливе мені. Пилипенкові мої нариси були ідеологічно витримані, а партія і її «цадики» знайшли в них дуже небезпечні тенденції. Особливо присікалися на цьому пленумові до вступної частини, зокрема до слів «по селах бродить привид голоду». Якийсь Сухино-Хоменко[867] із культпропу ЦК партії почав мене в окремій кімнаті мучити за оце саме «по селах бродить привид голоду». Що я мала йому відповісти? Що нічого не вигадала? Що все бачила й чула на власні очі та вуха? Тоді мені було зауважено, що я політично безграмотна, що я в своїх нарисах виявила неспівзвучність із радянською дійсністю.

Далі пішло ще гірше. Після несподіваного блискавичного злету мене було кинуто в «геєну огненну». Річ у тому, що я в нарисі зачепила стовпа московської літератури Федора Гладкова, зловивши його на русифікаторстві у комуні. Знялася сварка, посипалися протести, спростування, виступили в пресі сам Гладков («Проказы тети Хиври»), цеківський погромник Андрій Хвиля, якийсь присяжний комсомолець М. Сумний...

У тому ж році згадував про мене й генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор[868] ось у такий спосіб: «Нещодавно в одному журналі я прочитав твір одної української письменниці. Збудовано твір у формі листа до товаришки, й у ньому розповідається, як сама письменниця сидить коло Ненаситця і думає, що скоро буде збудований Дніпрельстан і що скоро вода заллє цю місцевість... І сум обгортає її, коли вона думає про життя селянське. Кінчає свій твір письменниця такими словами: „Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами...“ Ось як уявляє собі ця письменниця революцію на 11-му році Радянської влади.

Ми повинні утворити для молодих письменницьких кадрів якнайсприятливіші обставини, вчасно допомагати їм, вчасно направляти їх. Адже більшість наших письменників тільки тепер формується. Це молодь, яка потребує доброго керівництва, уваги, товариського підходу. Є в нас критичний журнал „Критика“... Ми самі повинні допомогти нашим кадрам пролетарських і селянських письменників викорінювати хибні настрої, ми повинні їм допомагати вчитися, виробляти виразні політичні погляди...» (Газ. «Пролетарська правда», 8 січня 1929).

Я навела цю просторну виписку, бо це потрібно для дальшого. З неї видно, що С. Косіор читав мені «патер ностер»[869] за політичну безграмотність.

І хто ж підсумував цю веремію? Сергій Пилипенко своєю статтею «В чім помилка Д. Гуменної?» («Плуг», ч. 1, 1929). Це був третій раз, коли «папаша» подав мені помічну руку, виступивши на мій захист з усім своїм авторитетом. Відтоді почали мене називати «Пилипенкова вихованка», хоч я один-єдиний раз мала з ним коротку розмову сам на сам.

Відбулася вона в Москві. Десь у тому часі, коли влітку група плужан їздила до Москви на якийсь з'їзд російських селянських письменників. Група складалася із Пилипенка, Паніва, Минка, Штангея, здається, Лукина. І мене взяли.

Як казенно й непривітно було на тому з'їзді! Після перших нудотних засідань я перестала там висиджувати, а більше ходила по музеях.

Москва видалася мені середньовічним азіятським містом із вгрузлими в землю будиночками, вузенькими стінами, Василієм Блаженним. Будучи завжди безгрошівна, я звикла ходити всюди пішки. В Москві я блудила, виплутувалась якось, за що Пилипенко називав мене «свята провінція». Чому я згадую це? Бо хочу подати одну коротку розмову, що відбулася саме в цьому оточенні.

В перервах між з'їздовими справами й одвідинами музеїв я, навіяна промовами про великі державні сільські господарства (радгоспи), про великі земельні масиви на місці колишніх магнатських латифундій, сказала Пилипенкові: «То це ж державний капіталізм, а не соціялізм!» Пилипенко всміхнувся, але не заперечив і не підтвердив, а тільки мовив: «Але про це не час тепер говорити». Я ж завела цю розмову, щоб він мені, політично неписьменній провінції, вияснив, у чому я помиляюся.

Пригадую цей епізод, щоб зілюструвати, що Пилипенко знав мій хід думок, «неспівзвучний із радянською дійсністю», а все ж ставав на мій захист у критичних ситуаціях.

Наступного літа Пилипенко вирішив забрати мене до столиці у Харків, щоб я там набралася політичної мудрости. А що я не мала де притулитися, то перші дні жила у помешканні Пилипенків. Потім перейшла на Холодну Гору, бо там виявилася вільною кімната Сави Божка, який у цей час перебував десь на Херсонщині.

Щоб я мала за що існувати, ДВУ постачало мене рукописами для редакції мови. Крім того, Пилипенко взяв до друку мій нарис «Стрілка коливається». Вже було опубліковано повість «Кампанія». Окремою книжечкою виходив нарис «Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная...» Це якраз була й Пилипенкова ідея, що Кубань — частина України. Нариси «Листи із степової України» також були в проекті до видання окремою книжкою. Я почала помалу включатися в активне літературне життя.

Але недовго так було. Саме тоді забушувало торнадо на самих верхах партії. Я нічого про те не знала. Та і як могла знати, коли самі члени партії не були в курсі справ, а живилися чутками. Тоді на всіх зборах проробляли «ухильників від генеральної лінії партії». В тому числі й Пилипенка як «правого опортуніста». А щоб цілком знищити Пилипенка, всередині «Плуга» була створена комсомольська секція під назвою «Трактор» (до неї ввійшли В. Гавриленко[870], В. Кучер, Я. Солодченко[871], М. Жовтобрюх, П. Дорошко, К. Сторчак та ще якісь). От ці жевжики взялися валити Пилипенка, вишукувати його вразливі місця, щоб по них гатити. І яка ласа пожива їм трапилась!

«Кого захищає С. Пилипенко?» — запитує промовистий заголовок колективної погромницької статті, натякаючи на статтю Пилипенка «В чім помилка Д. Гуменної?». Одночасно, щоб розказати, кого захищає Пилипенко, в журналах, газетах з'явилася злива наклепів, на всіх «викривальних» зборах зарябіло про «куркульську агітаторку», «рупор дрібної буржуазії», «куркульську агентку в літературі», «буржуазну націоналістку, що тихою сапою пролізла у радянську літературу». Все це про мене! «Про неї ще Косіор казав!» Ось така-то «вихованка Пилипенка!» «Вимагаємо, щоб Пилипенко відповів, кого він захищає». «Проробляли» нещадно й те, що з благословення Пилипенкового колись друкувалося («Листи із степової України», «Ех, Кубань...», «Кампанія»), насичуючи кожен рядок «проробки» отруйною піною політичних інсинуацій.

Я була така розчавлена отим щоденним цькуванням, що впала в отупіння і нічого не сприймала. Не то що не боронилася, а навіть не читала всієї зливи напасті. Тільки складала, якщо попадеться під руку.