Розділ «У пам'яті людській»

Місцем зустрічей письменників, клюбом, був Будинок літератури імені Василя Блакитного. Скільки в цьому будинку відбулось літературних дискусій, вистав, зборів! Треба пригадати, скільки було літоб'єднань — «Плуг», «Гарт», ВУСПП, «Авангард», ВАПЛІТЕ, «Нова Генерація».

А яких гостей бачили стіни цього будинку! Адже бував у нас Максим Ґорький, А. Луначарський, Анрі Барбюс[837], Ромен Роллян[838], Володимир Маяковський[839], Микола Скрипник, Володимир Затонський. Та всіх і не пригадаєш.

Будинок письменників імені Блакитного стояв на вулиці Каплунівській, № 4. Складався з двох поверхів і підвального приміщення, у якому була не то їдальня, не то ресторан чи просто буфет, де можна було дістати всілякі трунки і смачно попоїсти; був там навіть постійний кухар, страви якого славились. Нагорі великий зал, на першому поверсі більярдна, бібліотека, читальня; зав. бібліотекою — прекрасний поет і чудова, урівноважена, спокійна людина — Василь Мисик[840], також плужанин, який не покидав організації.

Отже, життя літературне буяло. Може, не стільки було творів визначних, зате балачок, суперечок хоч відбавляй.

У лютому 1928 року відбувся великий літературний диспут на тему: «Наша літературна дійсність». Нарком освіти Микола Олексійович Скрипник виступив основним доповідачем.

— Характерною рисою нашої літератури, — говорив Микола Олексійович, — є те, що до письменства прийшли нові елементи, нові лави, які хочуть відбити життя по-новому у своїх письменницьких творах. Основна маса нашої письменницької сили — це молодь, нова генерація в літературі...

Наприкінці доповіді нарком зробив такі висновки:

— Наша література ще не вийшла з фази примітивізму, напівпровінціяльного існування. Час уже утворити нові організації. Письменник хай дає нове, таке, щоб воно надавало нових сил пролетаріатові в його творчій роботі.

Після Скрипника взяв слово Сергій Пилипенко. Він заявив, що брати курс на ліквідування літературних організацій ще завчасно, бо у нас ще не закінчився процес збирання молодих літературних сил. Тому існування спілок ще доцільне. «Плуг» абсолютно не зв'язує рук своїм членам...

Наступного дня на диспуті виступили з промовами Іван Сенченко від ВАПЛІТЕ, Валеріан Поліщук від «Авангарду», Борис Коваленко від київського «Молодняка», Іван Микитенко від ВУСПП'у, Гіндін від єврейських письменників[841], Іцик Фефер[842] від «Радянського Села» і Майк Йогансен, мабуть, від себе.

Одним з найпомітніших представників «Плугу», безперечно, був Сосюра. Я скажу лише про плужанина Володимира Сосюру, який скоро покинув цю організацію, як занадто тісну для нього.

Перша зустріч з Сосюрою на плужанському вечорі, коли він читав свою «Червону зиму»... Пригадую його в простій солдатській шинелі не першої свіжості, в будьонівці, у завеликих, як на його ногу, солдатських черевиках з обмотками. Лице гарне, смагляве, очі чорні, циганські, чоло закривав кокетливий чубик.

Популярність завоював собі цей юнак, прочитавши «Червону зиму» ніжним, співучим голосом.

Він зростав на очах. Щопонеділка, на черговому засіданні «Плугу», він читав нового вірша. Молодь обожнювала його, початківці намагались наслідувати. Його вірші звучали, мов пісня. Недарма уже раннього Сосюру композитори клали на ноти.

На Сумській вулиці, № 11, на другому поверсі, містилася редакція газети «Вісті» і на цьому ж поверсі, в сусідній кімнаті, редакція «Селянської Правди», редактором якої був Сергій Пилипенко. Заходячи до редактора, що зрештою траплялось дуже рідко, я бачив у відчинені двері похиленого над столом Гордія Максимовича Коцюбу, що редагував додаток до «Вістей» — «Культура і Побут», у якому друкували не раз свої твори плужани.

Лави плужан, яких зібрав Сергій Пилипенко у перші роки існування організації, з часом сильно поріділи.

Про себе я вже говорив, що із «Плугу» до кінця його існування не виходив.

Був час, коли товариші з інших літературних організацій дивилися згори на плужан. А коли критично глянути, ретроспективно, то скільки відомих літераторів має бути вдячними «Плугові», який відкрив їх. Адже плужанами були наприкінці існування організації Василь Кучер[843], Микола Шпак[844], Петро Дорошко[845], Натан Рибак[846], Олекса Носенко[847]. Думаю, що відомі тепер товариші не будуть ображатися, що назвав їх колишніми плужанами. Плужанин — почесна назва. Колись дослідники оцінять по заслузі велику роботу Сергія Володимировича Пилипенка. Адже ця людина нічого не отримувала за свою роботу, навпаки, витрачала свої гроші, а їх не так уже й багато було в нього. Сергій Володимирович мав дружину й дві дочки; утримувати сім'ю за тих часів було нелегко. Однак Сергій Володимирович був ентузіастом своєї справи: пригадую, скільки боїв витримав, щоб дати відсіч літературним ворогам «Плугу».

1973 р.

Кость Гордієнко[848]