Розділ «У пам'яті людській»

Після засідання Пилипенко відкликав мене від гурту і, поглядаючи на мої «трикутнички» в петлицях, запитав:

— В армії ви ходили у високих чинах?

— В яких там чинах, — махнув я рукою. — Літаки викочував і закочував в ангар.

— Отже, чорнової роботи не боїтеся?

Про яку роботу натякав він, я, звісно, не догадувався. Відповів, що ніяка робота мене не лякає.

— От і добре, — задоволено мовив «папаша» і, показавши на Биковця, додав: — Поговоріть про це з ним.

Сьома година вечора. Великі вікна Будинку Блакитного сяють яскравими вогнями. Письменники, журналісти, гості піднімаються сходами нагору. Молодь, і я в тому числі, всідається подалі, хай перші ряди посядуть старші, відоміші. Перед першим рядом — округле підвищення, на ньому — стіл, застелений червоною китайкою, стільці, на стіні в рамці — портрет Василя Блакитного.

Поволі до зали заходять Микола Куліш і Петро Панч, Володимир Сосюра й Остап Вишня, два Павла — Тичина й Усенко, три Івани — Сенченко, Микитенко[820], Кириленко, Олександр Копиленко й Наталя Забіла, Юрій Яновський[821] і Леонід Первомайський, Юрій Смолич[822] і Майк Йогансен... Одні сідали в залі, інші прямували до столу президії.

— Глянь, ти глянь!— нараз чую голос збоку. — Пилипенко і Яловий сіли в президії поряд.

Мене оточують Сава Божко, Ваня Ковтун (він же Юрій Вухналь)[823], Дмитро Бедзик, Ваня Момот[824], Петро Вільховий, Остап Демчук[825].... Те, що голова «Плуга» Сергій Пилипенко й віце-президент ВАПЛІТЕ Михайло Яловий сіли поряд, багатьох із нас дивує: адже між керівництвом ВАПЛІТЕ, яке в політичних питаннях орієнтувалося на європейську літературу, і керівництвом «Плуга» точилася непримиренна дискусія. Начитавшись їхніх гострих полемічних памфлетів, я, наприклад, вважав Пилипенка й Ялового запеклими ворогами. А найортодоксальніший серед нас Сава Божко обурювався:

— Та я б на місці «папаші» знаєте як би повівся з отим ваплітянським мушкетером[826]? — І він процитував відоме місце з листа запорожців до турецького султана[827].

Юрій Вухналь з притаманною йому дотепністю реагував на це приблизно так:

— Відсунься, запорожцю, бо чого доброго ти й мене сплутаєш з турецьким султаном.

Тим часом Пилипенко й Яловий, сидячи поряд, перекидалися якимись фразами, очевидно, аж ніяк не ворожими, і Остап Демчук, найпоміркованіший серед нас, висловив припущення, що Будинок літератури відкривається саме для того, щоб примирити письменників, об'єднати їх.

Переглянувши видавничий портфель, «папаша» забадьорився:

— Є що друкувати? Поріділи наші плужанські ряди, але...

Він раптом запитав мене:

— Ось ви, авіаторе, зараз перелицьовуєте чуже чи, може, пробуєте літати на власних крилах?

— Вже попробував... «Власть на місцях» називається.

— То чого ж мовчите? — аж ніби зрадів Пилипенко. — Наступної п'ятниці читатимете на студії...