Розділ «У пам'яті людській»

1966 р.

Василь Минко

Червоний Парнас[817]

 перші пореволюційні роки, приїжджаючи до Харкова у комнезамівських справах, я по кілька днів жив у Сельбуді[818], подружився із багатьма такими, як і сам, селюками. Сельбуд приймав нас, годував борщами, а головне — газетами, концертами й виставками. Сельбуд знайшов я одразу, незважаючи на те, що вулиці та майдани тоді увечері майже не освітлювалися. Не дуже райдужила електрика й у чималій залі на другому поверсі: одна лампочка на сцені й друга в залі увесь час блимали, а іноді зовсім пригасали.

На сцені стояв стіл, застелений червоним, кілька стільців. У залі — повно люду. Вражено оглядаю присутніх: невже всі тут письменники? Але чому жоден не схожий ні на Короленка[819], ні навіть на Майка Йогансена, який у нас на робітфаці виглядав джентльменом? Знайшов вільне місце, сів і поволі став розуміти: мої сусіди — студенти, а старші віком, мабуть, учителі. Почали надходити й письменники. Навколо чулося:

— Ото з чубчиком — Божко.

— А он іде Голота.

— І зовсім не Голота. Голота без однієї руки...

Чекали на Пилипенка, «папашу», як плужани любовно називали свого голову. Від сусідів дізнаюся: він ще й редактор «Селянської правди», а запізнюється тому, що дописує передову чи заслухався Остапом Вишнею, який працює секретарем редакції.

— Йде! — раптом почулося серед гамору.

Усі повернули голови до дверей, від яких ішов кремезний красивий вусань в окулярах на рівному носі. Був у темному напіввійськовому френчі, в галіфе і чоботях. Ішов швидко й певно, тримаючи в руці грубезного портфеля. (У кожусі та парубоцькій сивій шапці, яким змалював Пилипенка Олександр Довженко, я побачив його взимку). Вітаючись кивком голови зі знайомими, голова «Плуга» пройшов на сцену, поклав свого портфеля на стіл і... Далі було точнісінько так, як в остаповишнівському «Понеділкові»:

— «Товариші! Прошу зайняти місця...

— Шшш...

— Прошу уваги, товариші. Сьогодні програм такий: спочатку автори прочитають свої вірші, а потім ми ті вірші обговорюватимемо...»

Було це в п'ятницю (запам'яталося так тому, що плужанські «понеділки» в Сельбуді вже не проводилися, а при «Плузі» була утворена літературна студія, яка збиралася щоп'ятниці). Цього ж дня відбувалися й засідання ЦК.

Керував студією один з найактивніших плужанських критиків Юрій Савченко. Тієї п'ятниці він провадив навчання: що таке сюжет і фабула. Як новачок, я ні з ким не перемовлявся, слухав найуважніше, майже нічого не розумів. Дуже можливо, що милий Юрко Савченко викладав так, як пишеться зараз у «Словнику іншомовних слів»: «Сюжет — сукупність дій, зображуваних у художньому творі». «Фабула — короткий зміст, виклад дій і пригод, зображений в їх послідовному зв'язку». Потім хтось читав вірші, їх обговорювали, але вже не так, як було на «понеділках». Ніхто не лаявся, звертали увагу не тільки на соціяльну суть віршів, а й на їх форму.

А ще потім прийшов сам Пилипенко зі своїм товстенним супутником — роздутим від рукописів та коректурних відбитків портфелем. Послухав трохи, про щось перемовився з Панівим та Биковцем і розпочав засідання ЦК «Плуга».

Які питання стояли на ньому — забулося. Для мене найголовнішим з них було: розгляд моєї заяви. Приймали мене до плужанської сім'ї прискіпливо. Розпитували, хто я, що написав, а головне — що думаю написати. Прийняли одноголосно. Пилипенко тільки зауважив:

— Це, звісно, непогано, що ви перелицювали Головка, але краще писати своє. Нам потрібні не перелицювальники, а Головки!

Усі засміялися, а з ними й «папаша». Сміявся він неголосно, але якось тепло, по-доброму. Я почав розуміти, що він не такий уже й суворий, як здавалося раніше.