Розділ «У пам'яті людській»

е перед «Гартом» була організована спілка селянських письменників «Плуг» т. Пилипенком Сергієм Володимировичем — високим, спокійним, чорновусим красенем з ніби вирізьбленим з мармуру шляхетним обличчям, колишнім офіцером царської армії і прекрасним більшовиком-українцем, в якому гармонійно поєднувалось соціяльне і національне. Це був справжній відданий справі Леніна, як і Блакитний, інтернаціоналіст в кращому розумінні цього слова.

Я, в силу своєї мандрівної душі, переходив то з «Плугу» в «Гарт», то — навпаки.

Як маятник, мотався між ними, бо любив і плужан, і гартованців.

І ще обличчя Сергія Володимировича нагадувало мені старовинні українські фрески.

Я дуже любив його і дивився на нього як на батька. Так само я любив і Еллана, але дивився на нього як на старшого брата з блакитними, сміливими і натхненними очима і зразкового комуніста.

І Пилипенко, і Еллан дуже любили молодь, і молодь любила їх.

Пилипенка ми всі любовно називали «папаша» і безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар.

Він, блідий і прекрасний, стояв перед нами, і ми були готові піти за ним в огонь і в воду, так само і за Блакитним, який вражав мене інтелектуальністю вищого типу.

Пилипенко був більш народний, і тому спілка «Плуг» набрала таких масових форм з літгуртками імені «Плугу», що це декого стривожило (мене дивує — чому?), і т. Пилипенка стали обвинувачувати в масовізмі.

Ніколи «Плуг» не заміняв партію, як дехто думав. Це був широкий, сонячний рух української молоді до культури, і неправильно зроблено, що завчасно «Плуг» ліквідували.

Треба було б дати йому визріти в прекрасний плід культурної революції на Україні, яка тоді приймала грандіозний розмах.

Так само і з «Гартом», і ВАПЛІТЕ, хоч «Гарт» мав менші форми і в своєму розвитку зустрічався ще з інерцією безкінечнорічної русифікації серед українських робітників, а от «Плугові» була відкрита «зелена» вулиця в серця української молоді.

Іван Сенченко

Події 20-х років[815]

ітературний процес початку двадцятих років має кілька особливостей. Спинюся на двох. Одна з них, принаймні для умов Харкова, полягала в тому, що початок процесу був малопомітний, тихий. В Селянському будинку, а ще раніше — в холодному приміщенні домової церкви Юзефовича, збиралося спорадично по кілька чоловік (це я говорю про кінець 1921 року і про 1922 рік). Візьмемо, приміром, «Плуг». Організували його сім чоловік. Така ж нечисленна була й друга група. Та минуло якісь два-три роки — і кволенькі струмочки, обростаючи людьми, незабаром перетворилися в повноводну, часом бурхливу ріку літературного процесу. Крім «Плуга» і «Гарту» своє існування заманіфестували «Молодняк», «Трактор», «Нова Генерація»[816], ВАПЛІТЕ. Це все в Харкові, я не говорю про Київ.

Що сталося? Які сили підготували цей вибух? Спинимося на іменах, які випливли в ті часи. Обмежу себе першою половиною двадцятих років. Це — Кириленко, Копиленко, Андрій Панів, Григорій Коляда, Антін Шмигельський, Іван Шевченко, Сава Божко, Яловий, Іван Дніпровський, Поліщук, Головко Андрій, Плискунівський, Алешко, Остап Вишня, Крашаниця, Павло Усенко, Михайло Биковець і багато-багато інших. Цебто великі десятки й сотні. Я тут назвав тільки тих, кого, сівши за ці записки, зміг пригадати.

Довгий час мені здавалося, що всі ці люди в однаковій мірі спричинилися до того бурхливого розвитку літератури в середині десятиріччя, про яке я говорив. Та зовсім недавно мені спало на думку, що тут, власне, ми маємо діло з представниками двох поколінь. З одного боку стоять студенти — Г. Коляда, О. Копиленко, І. Сенченко, учитель А. Панів, комсомольський інструктор Іван Шевченко, і з другого — люди зовсім іншого гарту. Цю свою думку почну розвивати від себе. Я числився в тих списках, але поставимо запитання: який з мене міг бути письменник, коли я, власне, й на світі не жив, хліба сам заробляти не вмів і прийшов у літературу з шкільної лави? Звісно, яловий був з мене письменник в ті роки. Треба пожити на світі, дізнатися, почім ківш лиха. На таке пізнання пішло у нас — у кого п'ять, в кого шість, у кого ще більше років. Чи не впадало вам у вічі, що цілий ряд молодих і наймолодших письменників, імена яких з'явилися на початку двадцятих років, по-справжньому зуміли своє слово сказати лише багато пізніше — чи наприкінці двадцятих років, чи аж на початку тридцятих? І це не випадково.

Коли це так, то хто ж був справжніми творцями літератури того часу? Скажу, це — люди старшого покоління, зокрема: офіцер Микола Гурович Куліш, офіцер Олекса Андрійович Слісаренко, артилерійський офіцер Петро Панченко — Панч, офіцер Андрій Васильович Головко, офіцер Іван Данилович Дніпровський. І, звичайно, річ тут не в тому, що всі вони мали біографію, пройшли вогняну й криваву школу, набули знання, досвіду, загартували вдачу — і це ще не повний список. Я не згадав тут Сергія Володимировича Пилипенка, Івана Юліяновича Кулика, Олеся Досвітнього, Володимира Миколайовича Сосюру, Василя Блакитного. Ці люди пройшли подвійний гарт, адже всі вони, крім участі в Першій світовій війні, взяли участь у революційних подіях на полях України як солдати партії, хто як солдат армії. Проти білогвардійців у лавах Червоної Армії воювали — Володимир Сосюра, Петро Панч, Микола Куліш, Микола Хвильовий. Гартували себе на партійній підпільній роботі Іван Кулик і Олесь Досвітній. Складна була доля цих людей, відомо, що І. Кулик і О. Досвітній потрапили в лапи польської жандармерії і лише випадково не загинули. Досвітній, крім того, був засуджений до розстрілу царським судом і зостався живим лише тому, що зумів, переборовши неосяжні простори Російської імперії і Китаю, добитися до Америки, куди в свій час, коли не помиляюся, втік й Іван Юліянович Кулик. М. Хвильовий всю першу імперіялістичну війну провів в окопах солдатом-піхотинцем. Наука, здобута ним на війні, пригодилася йому пізніше. Пішов він в революцію більшовиком-комуністом з 1917 року. Обставини його життя склалися так, що він двічі був засуджений до розстрілу і обидва рази зумів вискочити з пазурів смерті.

Сергій Володимирович Пилипенко теж провів чотири роки в окопах першої імперіялістичної війни. А коли почалась революція, приєднав свої зусилля до зусиль мільйонів революційних солдатів. Я недавно держав у руках цікавий документ. В ньому йшла мова про те, що в 1919 році Пилипенко Сергій Володимирович був командиром третьої стрілкової бригади і бився проти денікінців у складі 60-ї дивізії на лінії Полтава — Кременчук — Хорол — Черкаси, а пізніше — в районі Курська — Орла. В цьому документі є така фраза начальника дивізії про С. В. Пилипенка: «Много я встречал на полях гражданской войны бойцов, командиров и политработников, но образ С. Пилипенко и за 40 лет остался в моей памяти неизгладимым». Така ж доля була в М. Куліша.

Я умисне спинився на деяких подробицях з тим, щоб усім нам ясно стало: хто, які люди стояли на початку двадцятих років при колисці радянської літератури. Отож річ не випадкова, що серед головних організаторів літературного процесу того часу ми бачимо Пилипенка, Блакитного, Хвильового, Кулика. Кожен з цих письменників — це цілий великий шмат нашого літературного і культурного життя. Кожна постать — це яскрава, сильна індивідуальність, яка проявила себе і в організаційних зусиллях, і в своїй творчості. Пилипенко Сергій Володимирович був скромна людина, вважав, певне, себе організатором-газетярем, вже запевне не професіоналом-письменником. Він і спеціялізувався на газетному жанрі, умів добре писати передовиці, був добрим оратором, який, до речі, ніколи не користувався шпаргалками. Як газетяр він спеціялізувався на байках, бо відразу, як Блакитний, зрозумів, що цей жанр є найбільш придатним для щоденної газетної роботи. Інколи він писав оповідання. І це робив скромно, не виходив з ними на многолюдні трибуни, писав десь там, на квартирі в себе, написане тихо здавав у видавництво, і виходило воно в світ, як здається мені, теж тихо, без галасу... То, може, С. Пилипенко справді абиякий прозаїк і, головним чином, байкар? Ні! Тут трапилося так, як це частенько буває. Головне виявилось другорядним. Два чи три роки тому, коли вийшла в світ тоненька книжка творів Пилипенка, я взявся наново прочитати її і з подивом відкрив для себе таку річ. У літературі двадцятих років поруч з кращими прозаїками того часу Дніпровським, Косинкою, Слісаренком, Досвітнім, Куликом (маю на увазі його «Записки чорного консула») слід поставити прозу Сергія Володимировича Пилипенка. Це оповідання про те, що він найкраще знав — про події воєнних літ. Пензель письменника барвистий, вражає абсолютне знання матеріалу і водночас уміння письменника малювати широкі картини. Дивно, зміст повістей С. Пилипенка часом глибоко трагічний, а все полотно заповнене світлом, повітрям, тим, що незримо випромінювала велика душа письменника. На цьому й кінчу.