Розділ «Вибрані твори»

Не дивлячись на це явно приятельське запрошення, що свідчило про щире бажання помиритися, Клепацький обминав навіть район, де жив Сашко.

«Одержу гонорар, запропоную йому разом поїхати розважитися десь на Південь. А звідки гроші — не скажу...»

Сашко надіслав другу записку, не менш дружнього характеру і не менш лаконічну: «Чого ж ти, дурень, образивсь? Заходь!»

Відгомону не було...

Зустрілись приятелі несподівано в пивній. Проходячи повз, Сашко побачив через вікно молодого письменника і занепокоївсь: досі його приятель цим не розважавсь. Невже розрив із ним, Сашком, так на нього вплинув? Треба помиритися, водночас вилаяти. Зайшов.

Клепацький сидів у кутку вже напідпитку й кривою посмішкою привітав Сашка. Той прикро спитав:

— Ти чого тут? Всотувати матеріял, мабуть?

— А що ти думаєш? Тут, братіку, натрапиш на справжнє людське горе, як ніде. Тут, бува, душа розкривається в такого, що в іншому місці дивиться вовком, слова не витягнеш. Письменнику варт у пивну заглядати... Та й ти, пам'ятаєш, радив: смокчи скрізь, повсякчас, безупинно... Хе-хе!

— Та тільки ж не пиво! Цього я не радив ніколи.

— А як у мене самого горе? — вирвалось несподівано в Клепацького.

Сашко стурбувавсь, помітивши до того дійсно зблідле, розгублене обличчя приятелеве, давно не чищений костюм, черевики, абияк пов'язану краватку, неголене підборіддя.

— Що скоїлось? Кажи, сповідайсь, легше буде: частину горя завжди слухач переймає.

— Обікрали мене...

— Хто? Що?

— Той підслухувач колоокий... Геть усе...

— Нічого не тямлю! Кажи толком.

— Приходжу, розумієш, до редактора, а він єхидно так посміхається: «Ніяк не можемо вашої повісти видрукувати. Візьміть, будь ласка, назад». — «А чому так, дозвольте спитати?» — «Тому, — каже, — що ми взагалі плягіятів не друкуємо». Я обуривсь: «Як ви смієте? Я чотири місяці працював!» — «Не знаю, скільки ви, як кажете, „працювали“. Але для нас справа цілком ясна. Беріть ваш манускрипт. Ось він!» І не хоче більш розмовляти, падлюка! Я йому: «Ви не маєте права обвинувачувати мене в такому злочинстві, не навівши доказів». — «Вам доказів треба? Будь ласка: є в кожній порядній крамниці число сьоме відомого російського часопису. Раджу придбати. До побачення!»

Вийшов я з видавництва, мов голоблею мене по голові — туман і більше нічого. Чвалаю до книжкової крамниці. «Дайте, кажу, мені сьоме число всіх російських часописів за цей рік». Дали купку, загорнули. Прийшов додому, недовго й шукав; просто на першій сторінці у змісті числа зарябіло: «Ирина Шугай. Роман. Часть первая...» Чортів перехватник навіть прізвища не спромігся як слід змінити, все так по-бороданевому слово по слову й веде. Кабінет голови тресту... прекрасна одвідувачка... морозистий вечір... затишна кімната... фальшива колонія безпритульних... суд... А в мене перша частина вийшла така: голова виконкому... прекрасна одвідувачка... чудовий травневий вечір... затишна альтанка... фальшована артіль інвалідів-героїв громадянської війни... суд... Що я можу сказати? Це уже видруковано, а моє — ні! Ганьба навіки! Письменницька кар'єра скінчена... Друже, чом я тебе не послухав?

— Мгу... історія...— ледве промимрив Сашко, — але не второпаю: чому у вас це так збіглося?

— Ах, Сашко, бери назад собі всіх дурнів, що їх на мене був чіпляв. Ми ж з тим телескопічним опудалом із одного джерела черпали... Він тільки спритніший за мене. Більший корабель, але теж до своїх коксових печей не доплив. Я — повість, він — роман...