Розділ «Вибрані твори»

Як наврочив.

Лікареві за велику довірливість нагоріло дещо — не смій небезпечних спецій видавати ув'язненим. Колишній начбупру повернувсь на свою посаду — задурно був заарештований, як і доглядачка. Зняли з нього й догану. Адже цілий місяць одсидів під ганебним обвинуваченням, — досить і тої кари. Новому начбупру довелося переводитися в інше місто, не встиг тут і звикнути.

А все Рина Чугай... Її цим разом і не допитували. Все Розалія Семенівна розповіла. Та як було й не розповісти, коли в неї на домівці знайшли приготовані для втечі валізи Рини Чугай, в них білизна з її ініціалами, грошей добрий оберемок (цілому райсоюзові вистачило б на місячну плату), документи на чуже ім'я. Справа ясна...

Ввечері прибула підвода: «Казала Розалія Семенівна, що племінниця їхня має їхати до родичів на село. Далекувато, так я й спізнивсь трохи — набирав кормів. Усю ж таки ніч їхати. І чого б ото поночі?»

Далі вже неважко було дізнатися, як доглядачці, що мала бути в одній палаті з Риною Чугай, заготовила була спритна лікарка сонного знадіб'я, як тамо ж у клініці було приховане стареньке, немодне вбрання, хустка велика чорна на голову, як під подушкою лежав ключ від дверей на чорному ході.

За клінікою тінястий сад підходив до річки, і там, на високому березі, мала Чугай лишити дещо зі своєї одежі й записку на зразок: «Не шукайте мене, я вже поза вашою волею. Рина Чугай».

Обмірковано все було до найменшої дрібниці. Навіть племінниця дійсно гостювала в Розалії Семенівни й мала вертати додому, тільки на другий день. Плян був складений по всіх правилах авантурного роману: втопилася, мовляв, і кінці в воду. Шукай, радянська владо, лікарчину приятельку!

Автомобілем у село, куди наймалася підвода. Це вже звільнений начбупру викликавсь. «Я, — каже, — тепер цю справу до пня розкопаю. Бач, який сором на мене навели!» В селі накрили ще одного із спекулянтської банди: разом із Риною Чугай мав тікати далі аж на Кавказ. Хитра машинерія, але, знаєте, що хитріша вона, то легше ламається, Миколо Полікарповичу...

— Га? Що? — прокинувсь морж, почувши своє прізвище.

— Е, та ви й не чули кінця!

— Чув, чув — лікарка всю справу викрила, — виправдовувавсь сонний слухач.

— Воно й не лікарка, по правді. Але ввірвалася вервечка.

— Зовсім?

— Зовсім!— з неприхованим співчуттям до героїні свого оповідання зідхнув бородань.

— Ну, а вмирала так само по-геройському?

— Е, ні! — ожививсь оповідач, радий, що таки викликав якийсь інтерес у свого одороблуватого слухача. — Знаєте, як кішка: шкодить, шкодить, усякі хитрощі вигадує, а як карають — верещить, вуха затуляй!

Як не прийшли забирати її з бупру до лікарні другого-третього дня (з центром переговорювали), розпач на неї напав. Уся подушка мокра. Ввійде доглядачка, за комір її. «Чого мене не беруть звідси? Ти що-небудь знаєш? Говори! Говори! Брешеш, що не знаєш!»

Була натягнутою струною, тепер безсилою мотузкою. І зовсім ясно стало, як смерти вона боялася, як задавалася раніше, коли впевнена була, що викрутиться. А як замкнулася пастка, заметалася в ній вовчицею, завила. Куди нахабство поділося, зухвалість уся — і не знати. Кріпко вірила, що втече, обдурить усіх. Увірвалося... Єдине, в чому не зрадила себе: виходила востаннє з камери зачісана, мов тільки з модної перукарні, повіки й ті не забула припудрити, щоб не були помітні сліди від сльоз. Благала: «Якби тільки не в лице! Якби не в лице!»

А йти сама не могла. Ноги задерев'яніли...

Микола Полікарпович шумко позіхнув і сентенційно промовив: