Розділ «Вибрані твори»

— Товариш Троцький на вокзалі приймає членів парткому. Ось вам інтерв'ю, ось вам відчит про доповідь у партклюбі.

— Яка доповідь? Вона ж іще не починалась.

— Ну-у! Ось «Вісті» вчорашні. На столі в т. Троцького були. Доповідь на зборах харківської організації. Хіба за один день світ перевернувся чи тов. Троцький свої погляди змінив?

— Михасику! Гонорар — рядок за десять. Варгань підзаголовки, щоб у вухах ляскотіли і в очах мелькотіли. Хай живе «Ревмолот»!

Михасик індичився, переказуючи вражіння.

— Мені що? Хіба мені вперше? Я колись і в Раковського[204] інтерв'ю брав. А кумедно товариш Раковський вимовляє, знаєте: замість незаможні селяни та «незамужні». А потім ще: «кладіть меч у ножиці».

...В друкарні робота шкварчала. Редактор сам прийшов випускати число.

— От Америка! Вони там іще слухають, а ми тут уже верстаємо повний звіт, — приказував хвальливо він, додивляючись, щоб після кожного ефектовного абзацу було в дужках — (гучні оплески).

— Як там був, — щасливо посміхався він, ідучи вдосвіта додому. — «Times» чи «New-York-Herald»[205] абощо. Резолюція тільки, скажу, та дебати не вмістилися — завтра будуть...

Ранесенько прокинувся редактор і відразу до телефону:

— Партком. Секретаря. Товаришу, як вам подобається відчит про вчорашні збори?

— Які збори? Вони ж не відбулися. Товариш Троцький поспішав їхати далі. Ви ж знаєте...

Телефонна трубка покотилася на свіже число «Ревмолота», де на першій сторінці великими літерами писалося:

Доповідь т. Троцького в партклюбі.

Харків, 6/ХI 1924 р.

Друзі дітей[206]

агальні збори співробітників щойно розпочались, але жовто-зелена нудота вже оповивала все і всіх.

Ну, яке діло Маркові до «друзів дітей»[207]? Навіщо вони йому, коли шість щомісячних «черв'яків» не дозволяють мріяти про нащадків і примушують інколи соромливо заглядати у вікна аптеки? Що там варнякає доповідач про новий, гарний побут, коли не буде безпритульних ані на вулиці, ані в родині? Знав би він, як відказував старий батько Марків, коли питали були із звичайна: що новенького, що гарненького? Посміхався небіжчик: «Багато нового, багато й гарного, але гарне — не нове, а нове — не гарне».

Еге ж! Де там убачають той новий побут, било б його громовицею! Хіба в тім, що мусиш отут сидіти на нудному зібранні, громадські, бач, обов'язки справляти, коли й тіло, й душа скніють у цьому задушливому повітрі канцелярії, прагнуть у міський парк, де, мабуть, уже шпацірує Манюся...

Ах, Манюся? Хіба можна порівняти це дивоглядне дівчатко з його жінкою? Хіба лоскотливі бесіди з цією маленькою чарівницею, повні обірваних на нервовім півслові насторожливих натяків, повні ніби простих, — але ж тільки ніби простих, — глибоко зворушливих фраз, красномовних, проречистих мовчанок, — хіба ці вечерові півгодинні бесіди, вкрадені наприкінці сірої буденної доби, можна порівняти з одноманітно-стереотипними, як канцелярійна бібула[208], обридлими діялогами з жінкою, з Олесею?