Розділ «Вибрані твори»

— Що загадаєш на завтрішній обід?.. Приходили з домкому, щоб платили вже за комунальні послуги... Треба наставити латку — черевики подрались... Коли б прибавили платні хоч трішки, бо дуже сутужно доводиться. Знаєш, м'ясо знов подорожчало...

Тьху! било б його громовицею — до чого ж це набридло! І ота давно знайома спідниця Олесина, що з-під неї цурпалками пухленькі литки, і оті немодні дешеві блюзки її, що під ними тремтливим ходором груди... Та все, все — і здивовано-наївні півкола високо зведених брів, і ясно-карі маленькі оченята, і капризно випнута спідня губа, і зухвало задертий угору кінчик носа... Таке все притерте, до найменшої цяточки відоме, обдивлене, обмацане, в свій час обціловане — і не дивився би!

А оце недавно Олеся в цю саму установу за діловодку стала. Добре ще, що в іншому відділі, де раніше трохи починають і пізніше кінчають, а то ще й разом довелося б ходити. Годі цього щастя і вдома, било б його громовицею!

Марко злісно глянув навкруги, на погорблені постаті співробітників, що безладно посідали, де хто трапив, і мовчки, понуро слухали доповідь. У кожного, мабуть, свої думки, свої турботи, безкрайні, як книги вхідних і вихідних паперів, такі ж сухі й нецікаві. Задуха, гнітюча задуха і тут, і в усьому житті. Кому тут потрібні тії «друзі дітей», коли ми всі вороги дітей, зайвого тягару, недосяжної мрії?..

Тоскний погляд Марків на мить спинився на кругленькій жіночій постаті в протилежному кінці залі, що мало не одна з усіх присутніх з неприхованим захопленням дивилася на доповідача. Він говорив шабльонні, заялозені слова, виголошував гасла, що їх, як написи на трамвайних квитках, ніхто не читає, як тріскотіння друкарської машинки в канцелярії вже ніхто не чує. Але в нього був молодий, дзвоном невичерпаної життєвої снаги наллятий і разом з тим єдвабний, ласковитий голос. Попід легким літнім костюмом опуклисті лінії пружистих ніг, мускулястих грудей, широких плечей. А очі, звичайні очі здорової, самовпевненої і самовдоволеної від здоров'я свого людини, побіденно-бадьоро оглядали авдиторію і деколи привітно-ласкаво світили кругленькій жінці, що мало не втопала тоді в них.

«Хіба порівняти до цього файного леґеня, як кажуть зазбручівці, мого одороблуватого чоловіка з м'якеньким черевцем, з безсилими, як друкарська стьожка, руками, нездатними як слід обняти, притиснути, щоб млосно стало всередині і гаряче грудям? Хіба не гидко дивитися на чоловікові каламарки[209]-очі, що безглуздо чорніють на сірому, мов пилом присипаному, обличчі? Так — колись вони були любі і в їх чорних безоднях так радісно було відшукувати своє власне личко, потім — все ближче й ближче — лише свої очі, щоб зрештою впірнути в теплі обійми, потонути в солодкому екстазі і вже не бачити нічого. Було... А тепер?»

Ні, краще вийти звідси, пождати там, у міському парку на бічній алеї, де вертатиме додому юнак-доповідач. Сказати йому, що вона далі так не може, що вона теж іще молода і здорова, що... Він знає, він утямить — недурно так часто спиняє на ній свій пильний погляд.

Вирішено. Ось двері, сходи, двері надвірні... Яка полегкість! Як м'яко цілує розпалені щоки вітрець. Як наливаються м'язи в напруженому чеканні. Він швидко кінчить свою доповідь про «друзів дітей». «Друзів дітей»... Хай будуть і діти, коли є кохання. Але чому, коли плід — облітають пелюстки квітів? Невже це завжди? В мене облетіли вони і без плоду. Може, саме тому?

Тихше, серце, чого тобі треба...

Затихла, чекає...

— А било б його громовицею! Годі з тими дружніми обов'язками! Хай піклуються дітьми, мов бухгальтер вірним балянсом. Я зведу свій балянс сьогодні інакше, — Марко рішуче підвівсь. Двері, сходи, двері надвірні... Вже споночіло. Тісними парами сюди й туди прохожі. «Під ручку». Бідні звіри — вони не знають насолоди ходити з коханою істотою «під ручку»... Ба ні! Чи бачили ви з вікон вагону, як на пасовиську побіля залізниці мовчки стоять коні, поклавши навхрест голови одно одному на шию? Іншої ласки їм не дозволяє природа, а клята людина розділила їх дишлом і посторонками. Знов — ба ні! І людей розділяє шлюбне дишло. Як мене з Олесею... Біжиш попліч у безвість під батогами долі, з посторонками різних обов'язків. І несила примкнутися близько, оповисти ніжно шию поплічниці... Манюся — це інше.

Манюся вільна, і я до неї вільний. Ось там у парку... вже скоро...

Густа алея тінястих дерев темним коридором поглинула Марка. Тут управо, іще раз управо — і буде укохана лавочка під рясним бузковим кущем... Традиційним бузковим кущем, де соловейко і місяць... Але що поробиш, коли гарне — не нове, а нове — не гарне, — згадує він батьків афоризм. Не під електричним таки ліхтарем призначати таємні любовні побачення?

Марко ще здаля помітив білу постать на умовленому місці. Люба Манюся — чекає! Зайти ззаду, з-поза бузка, закрити долонями милі оченята — чи взнає? Заспокоїти в ніжних обіймах, коли злякається... Крок, іще тихий, обережний крок — і, мов крилами птаха, до знайомої кучерявої голівки. Зміненим ласковито-єдвабним голосом протяжно:

— Люблю!

Забилось в радісному тремтінні жіноче тіло, закинулась пристрасно назад голова, пожадливими вустами шукаючи вуст милого, — і злилися дві постаті... ну нащо говорити — в чому? В нашій сантиментальній історії досить нагадати про традиційний бузок, що вміє переховувати і не такі ще тайни...

А як не хочемо ми персоніфікувати рослини — тим більше маємо право сказати, що ніколи він, той бузок, не викриє дальшої розмови, що була за палким поцілунком.

— Олеся! — здивовано переляканий погляд, схований в темряві парку. Адже жінка мусила бути там, на зібранні...

— Марко, це ти... це ти прийшов? Ти любиш? Ти сказав, що мене любиш? — розгублено, непевно-радісно.

— Люблю, авжеж люблю, Олесю! Ти ж бачиш...