Розділ «Вибрані твори»

— Як не вмирати — вмирати. Нема гіршої чи кращої смерти. Хіба од холери паскудно... Ну, спати вже пора. Ох-хо-хо!

Клепацький знов обурено підвівсь зі своєї полиці: «Цього мамута, дійсно, тільки холерою візьмеш!» і вийшов із купе покурити.

Дививсь у вікно, проводжаючи очима далекі вогники десь на степу, а в думках повставали картини з підслуханого.

...Ось іде вона, хижа жінка, з гострими лазурями і оксамитовою шкірою, їй нічого губити. Вона свідомий шкідник... Шкідник? Куди мені по шкідники їхати, як він ось тут, у цьому оповіданні череватого кооператора, і шкідник неабиякий, романтичний, можна сказати, шкідник. Справді-бо: вся ця історія так і проситься на папір. І фантазувати нічого — готовий матеріял. Погано, що шкідничка ніби трохи «геройська», як той куркуляка казав. Ну так це ж із його погляду, куркулячого... Та не все ж і плохут описувати. Якби всі шкідники паршивенькі були — чого так іти проти них цілим радянським походом?.. Чого попередження завжди, як той поет писав: «гей не спи, робітнику, на панському смітнику вороги не сплять»?..

Вагон захитало на стрілках. Сила семафорів, ліхтарів. Велика вузлова станція. Двері деяких купе розчинялись. Заспані пасажири перепитували назву зупинки, нашвидку пакувалися. З ліхтарем у руці попрямував до тамбура вже знайомий кондуктор, скоса позираючи на кумедного пасажира-смоктуна.

— Чи довго стоятиме?

— Сорок хвилин.

— Ого! Це й повечеряти можна, — згадав Клепацький, що годувавсь сьогодні тільки розмовою гладких супутників: «печіночка, ікорка, баличок, ще пляшечку»... Зассало, заканудило.

Зайшов у купе по шапку, пальто. Виснажений сусіда методично пакувавсь, засовуючи «Оборудование коксовых печей» у маленьку валізку.

— Чого він тут встає? Адже до нашої індустрії ще далеко.

Не зважаючи на Клепацького, мовчазний супутник вийшов із купе, блиснувши востаннє телескопічними окулярами.

За ним поплівсь і Клепацький. Шумкий потік приїжджих, мов на хвилях, приніс його до буфету. Кутеляв якусь печеню й механічно роздивлявсь розпис поїздів, що великими чорними й червоними літерами заповняв усю протилежну стіну. Поряд стояло: «З Харкова» і «На Харків».

— Хм... За чверть години буде зворотний поїзд. Кілька годин — і знов буду вдома. Чи не покинути к бісу надуману подорож? Адже шмат матеріалу вже є... От Сашко здивується!

Послужливий носильник миттю спроворив квиток. Речі на плечі — і за чверть години знов у шумкому потоці Клепацький побачив високу постать недавнього супутника.

— Їжджай собі до своїх кокусових споруд, момоте без'язикий, а я вже краще додому, просто до письмового стола. Ех, повістонька ж висмокчеться!

Тепле, надихане повітря нового купе враз розніжило молодого письменника, й він небавом проваливсь у сонну безодню зі спокійним сумлінням людини, що як слід виконала всі свої обов'язки й не потребує чим клопотатися. Мирне сопіння сусідів свідчило, що вони теж його нічим не клопотатимуть і не збираються ставати в пригоді як матеріял.

Уві сні Клепацький чомусь посміхавсь, пучки іноді ворушилися, ніби він уже сидів удома за працею.

Харкова він мало не проспав і, не вмиваючись, прожогом на перший вранішній автобус — до Сашка.

— Ні, ти не гримай, що так скоро вернув. Або бий, але вислухай, — мовляли античні глибокодуми.

— Таж слухаю, слухаю... Не зважай, що штани одягаю... Але що може бути доброго з купе м'якого вагона, — мовляю слідом за не менш глибокодумними іншими антиками.