Розділ «Вибрані твори»

Гренджа-Донський[678]. Тернові квіти полонин. Поезії. — ДВУ, 1928. Cm. 66. Ц. 90 коп.

Перша ластівка з Українського Закарпаття, з далекої Гуцульщини — на нашій Радянській Україні. Вони ще не роблять весни, бо:

Отсі наші гори, мов якийсь котел,

Звідси не почути зойк нужденних сел.

Селянин голоден, із біди опух...

Та дарма ридати — цілий світ оглух.

Збезнадіяне в несусвітніх злиднях українське плем'я під грубезним чоботом панської сваволі — що може дати тепер українській культурі, українській поезії? Самі зойки, стогін поневоленого злидаря...

Поет закарпатський, що його книжку видало оце ДВУ, кінчає свою автобіографію так:

...Ми були і є в чужій неволі протягом тисячі років, ніхто тут не ридав над горем народу. Ви йшли вперед, а ми зістались на тому шляху, де були перед п'ятьсотма роками... Коли б ні спати, ні їсти не треба, то пішов би, мов апостол, у народ... Скільки там матеріалу! Скільки тем, скільки всякого скарбу, — прямо невичерпане джерело красної літератури! І скільки там горя, — ніхто те не бачить, тільки той, що в цій нужді зродивсь.

Ґренджа-Донський істиний син народу-бідаря. Вся його поезія просякнута риданнями, тугою:

Нашу срібну землю вкрили чорні круки.

Нам сліпочать очі, нам тут в'яжуть руки.

Поет іноді згадує повстання 19-го року та його загибель — лише могили лишилися на берегах рідної Тиси, а тепер:

У Сиготі, на болоті,

В нашій Тисі, як у злоті,

Ворог коні напуває...

Горе нам!

Навіть вовкам завидує поет, бо вони вільні, вони не знають в'язниць, не те, що бідолашний русин, бо:

Ще його та бідна мати

Під серцем носила, —

А вже руки пов'язала