TextBook Отож бачимо перед собою одного з останніх могікан в українській літературі і щодо стилю, і щодо ідейности — представника романтичного ідеалізму, яким показав себе М. Івченко і в двох попередніх своїх збірках («Шуми весняні» і «Імлистою рікою»).
Він, як герой оповідання «Землі дзвонять», ідеалізує сільське сумирне (нібито!) життя «на лоні природи». Він, закоханий в «красу», шукає виправдання могутньому революційному рухові, що брутально спалив цю «красу». Він бачить невблаганний розклад українського селянського роду і, хоч «хоче прип'ясти дні до прикольня й не пустити далі», не може нічого вдіяти, «бо земля моя очуманіла, зірвалася з місця й пустилася гуляти висмаленими пустинями». Де ж знайти втіху, коли «народ останній вимре на цій землі»? Ця втіха — в смерті...
Радість мені в загибелі і в моментах моєї неповторности — радість у смерті моїй разом з цими ріллями (Оповідання] «Землі дзвонять», cm. 41-43).
Але це не конча смерть, за якою вже нічого немає. Ні.
Я тихо запитую: невже це справді людові моєму вісник смерти. А коли заплющую очі, бачу: це тихо йде блакитний, голубиний день (cm. 93).
Звідки він прийде? Чому усе ж таки примирюється з руїною сумирного українського життя, чому його «стара мама» легко ступає у м'якому поросі «порваної дороги» в невідому далечінь.
Ось чому:
«Тільки через звіра чоловік знову стає освічений» (ст. 92).
Учитель Трохенко проповідує:
Треба, щоб нічого старого не зоставалось. Щоб людина зовсім була дика й гола... Ось попробуйте, дорогий товаришу, порвати з усім! Тоді взнаєте, як то легко стане.
Резюмуємо: М. Івченко примиряється цією збіркою з руїнницькою ходою революції. Що ж робити, коли воно невблаганно, коли «за шматок щастя треба спокуту нести». Але яке то буде «щастя», він не говорить, він не знає. Перспективи в його «старої мами» немає. Так само нема і в нього, кому та мама суворо наказала лишатися тут на попелищі старої України, оплакувати «шуми весняні».
Отже: одшуміли ці «Шуми весняні», попливло життя «Імлистою рікою», блукають розгублені селянські інтелігенти «Порваною дорогою», мріють про голубиний день (ми, за М. Хвильовим — «синю далечінь») — і ніяк ще не попадуть у ногу з сучасним життям, не пізнають бадьорого будівничого патосу революційного сьогодня.
[Рецензія на книгу В.Поліщука «Остання війна»][671]
Поліщук В. Остання війна. Збірка військових поезій. — ДВУ. Військовий сектор, 1927. Стор. 37. Ціна 25 коп.
Небагато є тих, хто знає, що за псевдонімом Микита Волокита 1920 р. в київській селянській газеті «Більшовик»[672] друкував простенькі агітаційні віршики й байки В. Поліщук — той саме Поліщук, що настирливо пропагує тепер «динамічний верлібр» і береться за грандіозні сюжети, часто-густо себе дискредитуючи на них, як слід не опрацювавши, не продумавши й обравши зовсім собі не по силі.
Частину цих віршів і байок (залічивши, між іншим, до байок зовсім не байкової форми деякі агітки, як от «Польський Льокай») — зібрав В. Поліщук разом з пізнішими творами на військові теми (відомий юнацький марш[673], присвячений школі Червоних Старшин[674], пісню про газ і т. ін.) у зазначеній збірці.
Є між ними твори гарні, художні, що не втратили свого значіння і дотепер, є й такі, що їх не варт було передруковувати — більшість з отих байок тощо, бо теми їх застарілі, а обробка здебільшого неохайна.
Та цікавить нас ставлення самого В. Поліщука до неї. Написав він, бачите, до «Останньої війни» післяслово, де звертає увагу читачів, що таку ж «чорну працю робітника художнього слова» розгорнув у Росії Дем'ян Бєдний — «попередник» В. Поліщука. Не хочемо ми тут сказати, що далеко куцому до зайця, — кожний робить посильну працю, і нічого шпигати порівняннями. Але що прикро вражає — так оцей вислів «чорна праця» разом із дальшим вибаченням: «Може, декого з паничиків ці речі вразять своєю буденщиною та спеціяльним призначенням, але в них так чи інакше відбивається голос бойового побуту великих історичних днів»...
Оттакої! Коли «паничики» не врозуміють, що клясова поезія має клясові цілі й «спеціяльне призначення», так нема чого й вибачатися, а коли сам В. Поліщук речі, призначені для читання широких трудових мас, у простій приступній для них формі вважає «чорною працею» — це не личить поетові, що свою групу (чи, власне, себе) зве «Авангардом» — це не авангард, а назадницькі думки. Пролетаріят не соромиться своєї праці, не зве її чорною, не просить вибачення у паничиків за невибагливість своїх витворів. В. Поліщукові треба згадати, як колись наказом ВУЦВК'у[675] його «Дума про Бармашиху»[676], — щирий, простий, приступний для робітництва й селянства твір передавався по радіо в усі кутки України, а хитромудра, на думку автора, поема «Европа на вулкані» чи «Червоний роман» були відзначені критикою й читачем саме як «чорна праця».
Одне слово — своїм «післясловом» В. Поліщук лише зіпсував свою нову збірочку й замість звернутися до читача її — червоноармійця, звернувся ні з того ні з сього — до... «паничиків». Змусило його, звичайно, до цього бажання видрукувати 1927 року те, що тепер до друку не надається.
[Рецензія на книгу Гренджі-Донського «Тернові квіти полонини»][677]
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вибрані твори» автора Пилипенко С.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вибрані твори“ на сторінці 261. Приємного читання.