Розділ «Глава 3,»

Рука виявилася несподівано важкою і холодною. І від її ваготи Люція й думати забула про маленького Рисочку і його майбуття. Натомість страх перед голодом, що в'ївся в її підсвідомість у сирітському дитинстві, заволодів нею з неймовірною силою. Він плодив жадібність і ненажерливість, яких направду вона ніколи не знала. І жінка сама дивувалася, звідки у ній виросли ці жахливі бажання, а водночас збентежено кумекала, чи ж не продешевила, продаючи Рисочку. У її жилах прискорилась теча крові, по тілу розлилася палка й жадлива хвиля, і Люція, сама того не хотячи, аж роззявила рота, щоб сказати: «Давайте грошей ще!»

І пані Глокія, котра немов читала її думки, вихопила зі своєї кишені здоровенну пачку зелених американських доларів і запхнула її до Люціїного рота.

— Швидше, голдобонько, бо зараз нашу хмарку відженуть від сонця, — сказав пан Маттей, зиркаючи крізь чудернацький дванадцятикінчастий прилад на небо. Потім він повернув свій астрономічний пристрій на Матінку Люцію. І її очі обпекло чимось несамовито синюшним і їдким. У неї бризнули сльози. Вона похитнулась, заточилася і ледве не впала.

Маттей, холоднокровно очікуючи, дивився, як продавчиня ґалантерійного краму хилитається, немов китайський бовванець, і, вочевидячки, й не думав її підтримувати. Дочекавшись моменту, коли та відновила рівновагу, він простяг до неї руку з довгими покрученими нігтями. На кожному загнутому пазурчикові висів мішечок з великими паками паперових гривень. Люція, ледве тримаючись на ногах, схопила їх усі, мимоволі випускаючи з рук малого. І той був би впав на тротуар, якби його миттю не підхопила пані Глокія. Вона відразу блискавичним рухом завинула чималу дитину в довгу чорну полу свого плаща. Так що першому-ліпшому невтаємниченому перехожому все мало видатися дуже простим: ось був собі хлопчик — гульк — і зник!

— Встигли, — сказала Глокія, глянула на хмарку, що ще закривала сонце, а потім, зазираючи в обличчя Матінці Люції, прошепотіла, свистячи язиком і блимаючи крижаними очима: — Краще вам про Марка забути. Якщо згадаєте, то полисієте. А як захочете комусь про Марка сказати, то вас заціпить довіку.

— І язик волоссям поросте! — якось недобре сміючись чи булькаючи, ніби термосячи напівпорожнім барилом з пивом, пророкотів Маттей.

Перестрашена Люція з пачкою доларів у роті тільки безмовно похитала головою. І це більше нагадувало бездумне матляння головою чи то кози, чи корови. Матуся таки насправжки заніміла. А коли глянула на пані Глокію і пана Маттея Пущинських, котрі повільно ступали поміж базарної юрми у своїх чорних довгополих плащах, то не побачила ніякого немовляти в їхніх руках… Власне, про малого вона і думати забула. Плащі щільно облипали фігури обох стареньких, і жодна душа на луцькому ринку й гадки не мала, що перестаркувата пані, котру притримує під лікоть ветхий дідок, ховає в себе за пазухою щойно куплене величеньке дитинча.

Матінка Люція витягла спроквола доларову пачку. І не розуміючи, що з нею відбувається, заводила очима по ній і родимій плямі у вигляді зерна пшениці на своїй долоні. У її голові луною шугала і незліченну кількість разів повторювалася одна думка: «Як добре, що я нічого не сказала Пущинським про…» Але вона забула, про що збиралася сказати цим двом дивним, трохи страхітливим стариганям. А коли б згадала, то, певне, сама б злякалася, бо перш ніж продати Марка, вона думала назвати Пущинським його справжнє прізвище «Рисочка».

Щоправда, це ім'я було і так добре тим панам відоме.

Як, зрештою, і багато чого іншого з коротенької біографії хлопчика, котрий від народження вже змінив три родини і тепер потрапив аж у четверті руки. Але ані загадковим Пущинським, ані багатьом іншим, у кого опинявся Рисочка, не була відома його справжня таємниця.

Хоча, в немовлячому розумінні Марка, таємниць для нього взагалі ніяких не існувало. Він би з радістю поділився з будь-ким абиякими своїми секретами, якщо б умів говорити чи розумів, що таке насправді є таїною у людському розумінні. Тому, корячись своїй невинній природі, він майстрував нерозбірливі вигуки. І крізь запазушний отвір плаща пані Глокії щиро всміхався небові.

Там, угорі, він бачив чотирьох довготелесих дівчат у червонястих колготах з люрексом, у різнокольорових ясних спідницях із пацьорками і в блискучих золотих та срібних топіках. Вони товклися по краях сірої хмари, що затуляла від людського світу сонце, і репіжили її довгими ляпачками, немов вибивали від пилюки та комашні, чи турлили її з небосхилу геть.

«Бодай один дужий сонячний промінчик! Я б його накрутив на пальця і пожбурив у них. А потім узяв би ще одного за хвостика і поліз би до тих дівчаток на небо. Ото було б смішно!» — думав собі Рисочка досить складними, як на немовлячий розум, словами. Втім дужого сонячного промінчика йому не траплялося. Були самі хирляві та зблідлі. А якби бодай один такий ярий йому зловився в руку, то Маттей і Глокія напевняка б Марка згубили, як це сталося з його справжньою мамою. І Марко заплакав. А зиркнувши на розгублену Люцію, знову повеселішав. Малий раптово згадав, як не так давно, коли він ще жив у милих коричневих плям і шукав нижньої дірки, на нього крізь шпарки поміж вертикальними бильцями ліжка глянула велетенська промениста пляма з сяючим жовтим колом посередині. Вона мала дві лінії з боків і по одній — зверху й знизу. Власне, цими лініями її хтось уже окреслив. І то — давно. Пляма та була неймовірно глибока і промениста. І ясною святочністю надила до себе, обіцяючи втіху і піднесеність. Усе в ній світилося радістю й веселощами. І пізніше Марко, почавши говорити, називатиме її «вікном», а коло, що світилося в ньому, — «місяцем». А тоді, наприкінці перших восьми тижнів свого життя, коли він призвичаївся до світлотіней і яскравості світу, йому здавалося, що там, у тій плямі, окресленій лініями, — живе сяйливе, бездонне блаженство. Хоча і слова «блаженство» він, як уперше розгледів вікно, достеменно ще не знав. Але ця притичина не заважала йому подумки розділити блаженство на темнисті й світлясті лінії і потягнути за них, як за віжки. Між світлом і тінню щось смикнулося, сіпнулось, зашипіло сухо з кольким тріском і затрепетало згустками посвіту й мороку. Хлопчик недовірливо прищулився, хмикнув невдоволено, з силою розвів променисту пасмугу та чорну тінь біля неї в різні боки і… І поки дві милі коричневі плями на рум'янистому тлі, що сиділи поруч із ліжком, сонно кліпали і мугикали крізь дрімоту «ко… ті… ку сі… рень… кий…», Марко взяв і проліз рачки у щось таке, що не мало виміру…

— Ачь ьака утька! — заверещав від захвату Рисочка, видобуваючи фразу, що мовою дорослих людей мала б означати: «Ач яка шутка!»

І справді: там, куди він втрапив, усе скидалося радше на жарт. Бо будь-яка річ — і коричневі плями, і вікно з місяцем, і сам місяць, і зірки, і електричні сяйва нічного Луцька, і його памперс, і булька, яку він видобув від зчудування зі своєї дірки, — усе було поряд і без будь-яких, навіть найменших контрастів. І колір був наче один, чи то біло-сірий, чи перламутрово-попелястий. Глибокий і водночас ніби плескатий, мілкий. Але за ним вгадувалася безліч вальорів і відтінків, вилисків і сутіней. А ще, в тому світі варто було ворухнутися — і відразу тебе переносило крізь незліч часу, безмір речей і відбиття простору. Бо все: і велике і мале, і кінцеве і недосяжне було поряд. Та Рисочка про це ще не знав. Не знав, що все, що було ним, раптом стало всім, що довкола. Як воно так було, Марко, навіть коли б виріс і міг говорити словами, — не змислив би нікому пояснити. А тоді й поготів він і гадки не мав, що воно таке. Він шукав верху і низу — а їх не існувало. І хлопчик настрашився, як колись, коли був вигулькнув на світ із живої темряви. Кевкнув. І похапцем позадкував у шпарку між світлом і темрявою. І знову вигулькнув у світі людей і незмірних контрастів. Тільки от опинився не там, де був, коли розводив світло й тінь руками. Милих коричневих плям поруч не було. Вони сиділи і куняли всередині хати, а він чипів на підвіконні ззовні, за тим же вікном, яке так було йому сподобалося.

Якась невідома сила, чийсь погляд знову неначе прошивав малого. Але нікого поряд, крім гілок старого в'яза, не було. І Марко враз здогадався, що тієї миті з ним мусило щось трапитися. І що цього ніяк не уникнути. Тому, коли з'явилися пухкенькі старечі руки, що стягли його з підвіконня, завинули в зелену вовняну хустку, посадовили у візок-«кравчучку» і потягли кудись у темінь ночі, він не здивувався і не опирався…

Отож, вертаючись зі спогаду про подію, котра відбувалася понад шість місяців тому, треба сказати, що та сама чи, далебі, й більш неймовірна пригода могла б повторитися і тепер, на осінньому стародавньому луцькому ринку, коли б до рук Марка потрапив бодай один дужий промінчик. А так у спохмурений кепською хмарою полудень, бавлячись у повитій сутінню пазусі плаща пані Глокії, він лишень спромігся злапати кволого пароса,[1] що ледь пробився крізь сірі хмари. Вправно накрутивши собі того тьмяного промінчика на пальця, хлопчик зліпив з нього сріблясту кульку і щиглем шпурнув її у бік Матінки Люції. Кулька була таки добряче важенькою, бо вмить долетіла до Матінки і дряпнула її по верхній губі.

Від того доторку отетеріла Люція немов спам'яталася й обернулась, задивляючись туди, куди панство Пущинських допіру понесли Рисочку. А ще на верхній губі від торкання сріблястої кульки продавчині причувся смак гладенької, як шовк, Маркової п'яточки. І вона ніяк не могла збагнути, що ж таке приємне й добре знайоме торкається її єства і затерплої душі. Вона притьмом забула, що так торкається материнської щоки любов.

Отак іноді людина забуває те дороге і хороше, заради чого варто було б жити. Губиться й відходить разом зі спомином. І лишає по собі лише мулькі, невловимі підсвідомі почуття. Більше схожі на пам'ять доторку.

Тому Матінка Люція хоч і вдивлялася, довго суплячись від дошкульного учування, немовби вона щось хороше згубила навіки, але так і не згадала хлопчика, якого щойно продала за велику купу грошей, набагато більшу, аніж десять тисяч гривень. А ще менше їй було зрозуміло, чому в неї очі на мокрому місці. Вона дражливо витерла дрібну сльозу і пішла собі геть, здива позираючи на напхані різнокольоровими гривнями поліетиленові мішечки і грубезну пачку американських доларів у руках. Звідки ті гроші, Люція вже забула.