Розділ «Частина дев’ята Крихітка і дикі пси — II»

А на наступному поверсі мене зупинили два бойові роботи. Перші, створені в цьому світі, ще незграбні, ще не важчі за сто кілограмів, зі смішними кулеметами, замість рук. Вони стояли біля жовтих дверей поверху, над купою розстріляних ними Псів.

Попереджувальний брязкіт:

— Дозвіл!

— У мене його немає, — сказала я.

— Хто там ще? — через ледь прочинені двері й одразу ж:

— Дитина?

— Майже, — сказала я. — А ви?

— Я створив їх, — сказав сивий чоловік у білому халаті.

— Навіщо?

Я ступила в його лабораторію, завалену залізними тілами роботів-невдах, котрі вміли ходити, але не вміли стріляти, або вміли стріляти, але не вміли говорити.

— Ти запитала навіщо?

Я шукала свого друга.

— Тому, що люди не повинні гинути.

Я шукала його не для того, щоб просити допомоги. Мені просто хотілося сказати йому: «0! Привіт!»

— Але Бойовим Роботам теж не слід гинути.

— Дурниці, — сказав чоловік. — Як їм не гинути, якщо я створюю їх саме для війни?

Мого друга тут ще не було. Чоловік у білому халаті ще не створив його.

— Тобі подобається? — запитав він, зірвавши покривало з залізного павука з чорним кулеметом під низьким черевом. З ногами-лезами.

— Ні, — відказала я. — Мій друг Бойовий Робот зовсім інший.

Ще один Дикий Пес.