Розділ «Частина дев’ята Крихітка і дикі пси — II»

— То зробимо так, щоб вони назавжди запам’ятали нас.

— Зробимо.

Загасили цигарки й вимкнули світло. Адже ніхто з них більше не повернеться сюди.

Просто вежа. Вони їхали до неї, бо кілька сотень зірок вишикувалися у нічному небі символом долі, що лихом нависала над нею.

Не відчувши запаху лиха, Пси їхали туди. Вбиваючи назло Вітчиму, вони все одно вбивали згідно з його волею, і тільки тих, на кого чекало пекло.

Зірками. Снами. Приреченістю. Самою долею. Усім життям.

— Ти бачиш зірки? — запитав Кіт.

— Бачу, — сказала я. — Знак лиха.

— Знак неминучості.

— Фатум.

— Тож я їду туди сама?

— Так, — сказав Кіт.

Пси увірвалися до вежі, стріляючи в усіх, хто їм зустрівся. Опустивши сталеві жалюзі першого поверху, на вікнах кав’ярні, у крамниці глянсових книг, у магазині блискучих авто.

Спорудивши барикаду перед ліфтами.

Захопивши всі поверхи. Останнім горем приречених на це людей — мешканців вежі.

Від першого до останнього поверху.

— А тепер ми подивимося.

Почути шурхіт і вистрелити, перш ніж озирнутися на зірвану попередньою чергою зі стіни картину. У воду, що вихлюпнулася з неї, на раковини, що посипалися з полотна.

Дикі Пси теж розповідають казки своїм цуценятам:

— Жив собі пес. Він був звичайним псом — злим, диким і скаженим у літню спеку. Він жив, полював на тих, хто посмів прийти до його будинку, та зустрічав піснею появу місяця. А одного разу він пішов з іншими псами на велику війну. Війну заради слави, війну заради нових пісень. Він і ще дуже багато псів.