Розділ «Частина п’ята Крихітка і мисливці раз»

Сріблястий металік. П’ять обтяжених титаном машин. П’ять машин з кулеметами. П’ять висувних з-під днища таранів. Шість кулеметів — на кожну машину по два.

Він виліз з-під Машини та й побіг, накульгуючи, припадаючи на той чобіт, у якому боліло.

Побачити його спину над мушкою?

Гладити пальцем курок, схрещуючи на його голові смужки оптичного прицілу? Збільшення в п'ятсот один раз.

П’ятсот один раз — Мисливці Раз — цікаво, мабуть, саме це називається римою.

Чи дати сховатися в темряві, а потім, зробивши світ блідо-зеленим, шукати його крізь окуляри нічного бачення? Повільно видиратися через стінку, стати перед ним, коли він чекатиме від сходів, і підняти пістолет…

Ні. Бо тоді в мене будуть зелені руки.

Я відпустила кермо й відкинула спинку сидіння.

Адже я вірю в долю, і якщо мисливець мав долю, то їй саме час проявити себе.

Моя Машинка спинилася, не розуміючи… Потім обережно подалася вперед. Припала до асфальту, готуючись завмерти в моєму окрикові:

— Стій!

Але я мовчала. Тож вона зрозуміла, що настав Час Долі, й кинулася за Мисливцем Раз.

Я бачила чорне небо, я бачила стіни будинку. Промайнули гілки зів’ялого винограду, колони веж і дахів, безлика тварина, що ночує під ґратами балкона.

А потім я почула лемент, скреготання гальм і хрускіт шиї на її гострих зубах.

— Відпусти.

— Р-р-р-ррр-р…

— Годі, — сказала я. — Кинь його.

Вона загарчала.

— Годі!

Мисливець був уже мертвий, і йому було однаково, куди вона кине його.