Розділ «Частина п’ята Крихітка і мисливці раз»

Я запалила сірника, але морок залив його чорного смолою темряви.

Я відчинила зниклі в темряві стелі ворота і почула, як там унизу чорні тварюки впіймали мій перший крок. Вони мчали дорогою, що обвиває поверхи, і в бетонних плитах залишалися сліди від їхніх лап. Їхній подих перетворився на один нескінченний вдих — увібрати аромат парфумів, увібрати запах тієї єдиної крупинки туші, єдиної цяточки помади в мене на губах.

— Крихітко-о-о-о…

Вони мчали до мене, і коли перша з тварин опинилася на тому кінці поверху, важкі, складені зі сталевих плит ворота стали позаду, щоб мені було до чого притиснутися з криком:

— Ні!

Тварини бігли до мене.

— Кр-р-р-р-ри-ри-ри-хітко-о-о-о-о-о…

— Х-х-х-х-хо-о-о-о…

Я вистрілила, і освячена куля залишила блакитний слід у темряві.

Я смикнула за рубильник на щитку, обплетеному павутинням павуків, що полюють на нічних метеликів, і запалила світло, освітивши поверх стоянки, переповнений уже нікому не потрібними машинами.

Нікому, окрім мене.

Безлюддя. На всіх сорока рівнях я була зовсім сама.

Я торкалася капота, і машина здригалася, лякаючи мене. Я присідала перед вискалом передніх ґрат і бачила, що машина занадто стара для того, щоб розгризти бодай три кілометри дороги. Я робила крок назад, коли машина припадала на передні колеса й починала гарчати.

Тут було багато машин.

Ця мала довге тіло акули.

— Егей, — покликала я.

Але вона не відповіла.

Величезний «джип», схожий на кабіну розполовиненої вантажівки. Я була занадто малою для нього.

І нарешті знайшла.

Я сіла за кермо, й воно відразу ж повторило тепло моїх рук. Я втиснула педаль у підлогу, і машинка зробила крок уперед.