Розділ «Частина друга Крихітка і сто кам’яних воїнів»

— Мої тато і мама померли. Їх більше немає.

— Приїжджай до нас, — сказав він. — Ми завжди чекаємо на тебе.

— Дякую, — сказала я. — Але мені треба побути насамоті.

Усі померли. Я залишилася зовсім сама. Помер Пес, помер Вовк, померли мої татусь і мама.

Настала ніч, ішов дощ, а під моїм під’їздом стояла машина, в якій сиділи ті, що чекали на мене. Чекали, щоб убити й відвезти до Вітчима.

Я побачила їх, хоч у машині було темно.

Я стояла під деревом, ішов дощ, усі повмирали, а мені доконче треба було потрапити додому.

Зашелестівши паперовими ярличками нового одягу, я повернулася назад. Пройшла вздовж будинків і вийшла до чорної води.

Будинок. Милий будинок, що чекає на мене під дощем. Мені вкрай треба було потрапити туди.

Піднятися в ліфті, вийти на дах, торкнутись рукою хмар.

А потім перейти від однієї вежі до другої, спуститись у свій під’їзд, на свій поверх, до своїх нових дверей.

Вони поставили нові двері й нові замки.

Проте на мене чекали. Піднявшись навшпиньки, я простягла руку вгору до одвірка, щоб знайти там новенький блискучий ключ.

Вони чекали на мене біля під’їзду, і в квартирі було темно.

— Ти нудьгувала?

— Дуже.

— Я теж.

— …

— Залишся.

— Не можу.