Розділ «Частина друга Крихітка і сто кам’яних воїнів»

Я обожнюю «ко», іноді я просто не можу без «лі», адже саме вони дарують мені те, чого мені бракує.

Я вдихаю дим, я нюхаю порошок, і мене більше немає. Я стаю такою, якою мені й годилося б бути — маленькою дівчинкою в одному з освітлених вікон. Вони світяться крізь зимове гілля.

Я стою біля плити і готую вечерю тому, хто йде до мене через сніги. І, як завжди, він входить нечутно. Його руки обплітають мене і, обернувшись, я висну у нього на шиї. Його колючий светр! Його щетина! Його:

— Крихітко, як я кохаю тебе!

Тільки в солодкому диму «лі»…

По сходах на четвертий поверх, аби всю ніч спускатися ними — коло за колом, щоб було чим розважати себе до ранку.

— Я ставлю на «двадцять».

— Виграло «двадцять п’ять».

— Я ставлю на «сім».

— Виграло «дванадцять».

— Я ставлю на «тридцять два».

— Виграло «тридцять два». Вітаю.

До бару, аби покрутитися на стільцях і усміхнутися:

— Нехай там буде лише сік.

— Манго?

— А парасольку залиште собі.

Танцювати, здіймаючи руки до блискучих куль під стелею. Вигукувати:

— Хей! — разом із юрбою.

Повернутися до столика і простогнати:

— Води.