Розділ «Частина друга Крихітка і сто кам’яних воїнів»

— Я більше не буду.

— Так треба. Дівчатка, які псують батькові речі, мають бути покарані.

І він випростав пазуристу лапу та вдарив янгола, котрий оберігав мої сни. Він убив янгола, який охороняв моє Світло. І вперше в житті я залишилася зовсім сама.

Я поховала їх у дюнах бібліотеки, в білому холодному піску.

Я вистелила їхні могили квітами.

Я плакала, і у світі довкола мене більше не було їхніх золотих крил.

— О, — сказала Мачуха, повернувшись уранці. — Наша дівчинка подорослішала.

А Вітчим, поправляючи перед дзеркалом краватку, сказав:

— Час летить, наші діти дорослішають.

— Влаштуємо вечірку? — запитала Мачуха.

— Авжеж, — сказав Вітчим. — Це треба відсвяткувати.

— Увечері, — сказала Мачуха.

— Увечері, — сказав Вітчим, цілуючи її.

Я пішла, не дочекавшись свята.

Я вирушила на пошуки нових янголів, які охоронятимуть мене тепер, коли я стала дорослою.

Щодо грошей, то мені тоді потрібно було так мало, що, відчинивши сейф, я взяла рівно стільки, скільки вмістилося у моєму рюкзачку. Маленький рюкзачок з прозорими стінками, маленька дівчинка з іграшковими грошима. Хто скривдить мене?

Туп, туп, туп.

— А чому ти сама?

Туп, туп, туп.

— А де твоя мама?