Розділ «Частина друга Крихітка і сто кам’яних воїнів»

— Котику! — я залізла на сидіння поруч із ним.

— Котику!!! — побачивши його машину.

— Котику, любий…

— Здрастуй, — відповів мені Кіт.

Його грива, його плоский ніс, м’які руки із сотнею захованих у шкірі ножів.

— Котику.

— Здрастуй, — відповів мені Кіт.

Я бігла чорною вулицею від ратушної площі, від дванадцяти ударів годинника.

Місто було безлюдне. Місто було повне мертвих ліхтарів. Його фонтани були сухі, а метро перетворилося на чорну безодню. Зайти і не вийти. Ніби в нічний під’їзд.

Я бігла, відчуваючи всіх, хто полює на мене. Я бігла, і тупіт моїх черевиків виказував мене луною серед зовсім безгомінного міста.

Декорація для полювання: там бореться Пес, намагаючись зупинити їх; там вони завмерли на перехресті й нюхають плити, намагаючись зрозуміти, де я; там вони мчать зграєю, заганяючи мене у безвихідь — зусібіч, без жодного згуку. Ніч повна чорних очей.

І я втікала від них. Відчувала, що вони наближаються. Знала, що вони наздоженуть.

Темною вулицею, що насправді вела в глухий кут.

І коли притислася до останньої стіни, коли озирнулася, побачивши їх на зігнутих лапах там, де вони завернули в мій глухий кут, коли я майже закричала:

— Ні!

Він востаннє вдихнув дим і, відкинувши цигарку, сказав:

— Агов.

Величезний пустельний хижак — Кіт, який підкрадається нечутно.

— Агов, — зістрибуючи на бруківку вслід за ними.

— Вона наша, — сказали вони.