Розділ «Частина друга Крихітка і сто кам’яних воїнів»

— Люба моя, — сказав Вовк і взяв за підборіддя жінку праворуч. — Яке вино ти будеш?

— Байдуже, — шепотіла жінка. — 3 твоїх рук.

— Повернися до чоловіка. — сказав Вовк.

І посміхнувшись, він побачив у її сльозах відображення чотирьох довгих плащів та насунутих на очі капелюхів.

— Повернися до чоловіка, — повторив він і, падаючи спиною на фортецю зі своїх фішок та перекочуючись через рулетковий стіл, вихопив пістолет і вбив трьох із тих, котрі прийшли, щоб убити його.

Униз килимами на сходах, повз кришталеві лампи в руках у дівчат. Назустріч трьом плащам із величезними автоматами, що гавкали свинцем.

— Як я не люблю псів!

І, перестрибуючи через перила, він упав на їхні кулі.

— Він мертвий, — сказав один із плащів, бо не почув, як кричать перехожі:

— Дивіться — вовк!

Вони не бачили, як величезний попелястий вовк мчить нічною вулицею.

— Поїхали? — спитав він.

— Поїхали, — сказала я.

Я тоді шукала друзів. Мені здавалося, що всі люди можуть бути моїми друзями.

— Крихітка? — запитали мене троє чоловіків.

— І ти втекла з дому?

— Так, і мій вітчим…

— Гайда, — вони далі не слухали мене.

А я не запитала:

— Куди?