Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Дивні люди, вони вимагали, аби я визнав себе убивцею, а як я те зробив, то вчинили ґвалт, бо через мої побрехеньки я мало не пустив платників податків за вітром. Бо, бачите, ексгумація взимку коштує скажених грошей, а у її ході виявилося, що геніталії Жан-Люка були неушкоджені. Про те, у якому стані були мої геніталії, і то з милості того Жан-Люка, їх не цікавило.

Я спробував виправити становище і звалити вину на афект, у якому я перебував, рухомий жадобою помсти. Я почав запевняти, що отруїв його грибами, а сцену з ножем вичарував у своїй уяві опісля, бо смерть від грибів, які я йому насмажив із цибулею і які йому так смакували, була не дуже схожа на помсту. Тоді той слідчий зажадав, аби я назвав сорт грибів, і де я їх збирав і таке інше. Дідько його знає, де я їх збирав, як я був у тому афекті. Врешті, вони полишили мене без ранкової булочки, що за звичаями цієї цивілізованої країни дорівнювало голодній смерті, і я остаточно зрозумів, що до замка мене не повезуть.

А хай їм грець усім, що мене так змучили. Якщо вони хочуть мене порішити, то чому б не зробити те якось більш гуманно — прислати до камери скляночку цикути, шовковий шнурок чи гостре лезо. Пробачте, що відволікаюся від моїх солодких спогадів, але іноді, коли я прокидаюся у цій камері, мені здається, що я не дотягну до вечора.

Коли таке траплялося мені раніше, то напохваті завжди були мої приятельки. І коли Віра тягла мене із собою вправлятися у джоггінгу, і, коли ми з нею поверталися, я — мокрий, наче курка після дощу, і вона — наче півонія у краплях вранішньої роси, то я падав під Мишачим деревом і не мав сили не те що піти на пошуки мотузки, а навіть доповзти до вбиральні, а коли оклигував, то думка про смерть здавалася просто дурною, більш за те, я радів, що не сконав під час перегонів наввипередки із моєю прудконогою королевою. Віра пояснювала те знову-таки своєю серотоніновою теорією.

Якщо ж я просинався пізніше за нашу каратистку, то поруч була Аліна з її випробуваними методами лікування. Окрім клістиру, що ним вона час від часу погрожувала, мався іще один дійовий засіб, яким вона користувалася аби витягувати мене із депресії. І якщо серед моїх читачів трапляться психологи, неврологи, сексопатологи, а чи просто пересічні психопати, то я раджу вам занотувати ту методу, для якої потребуються наступні складники: келишок доброго шампанського, на сорті якого просто злочинно заощаджувати, а іще, і то не менш важливо, — чарівна жінка, що вранці переймається найменшими порухами складної і погано прогнозованої чоловічої душі і безпомилково поставить діагноз. Але уважайте, зловживання увагою чарівної жінки може скінчитися тим, що одного разу вона понервовано піднесе вам келишок з отрутою, бо жіноча душа прогнозується значно гірше.

Але повернімося знову до наших мандрів, найкращою частиною яких було для мене неспішне спілкування, котре так мене збагатило. Оскільки, через впроваджені Вірою суворі конспіративні правила, ми не впускали до нашого кола Четвертого, то гра у підкидного не заважала нам паралельно гомоніти на найрізноманітніші теми.

Аліна нашпиговувала мене, наче різдвяну індичку, премудростями із світової скарбниці, а Вірина просвітницька діяльність була спрямована так, аби у мене не склалося занадто ідеалістичне уявлення про творців отого скарбу. Себто, коли Аліна розказувала про божественного Караваджо, картини якого ми не змогли побачити через красеня-терориста, про його геніальність у контрастах світла і тіні і жалкувала що неборака так рано помер через малярію, то Віра додавала, що той геній був насправді перверзником і вбивцею і що він шпигував на користь Франціїї, за що бідолаху і порішили. Як і геніально ним колись намальованого Олоферна.

Якщо Аліна оповідала про славного маршала де Толлі, то Віра знову-таки витягала на світ Божий його особисту справу і той герой виявлявся таким само запроданцем-шпигуном, тільки що шпигував проти своєї неньки-Франції на користь Росії, і що мав до того ж бабський псевдонім, а ці дві речі, та ще й у поєднанні — шпигунство і гомосексуалізм, а він певно що був блакитним, як дозволив іменувати себе Ганною Іванівною…

Тоді Аліна розлютовано шпурляла у Віру подушкою, бо ж не можуть усі чисто герої минувшини бути шпигунами чи покидьками, як то слідувало із Вірчиних дос'є, а я розбороняв своїх амазонок і мені теж добряче перепадало — я не уявляв навіть, як боляче можна битися такими пухкими речами. Аліна ображено замовкала, і далі вела мою освіту колишня слідча по особливо важливим справам, що теж було не менш цікаво. Взагалі, я згодом зрозумів, не буває нецікавих тем, бувають лише нецікаві викладачі. Наприклад Віра починала мене втаємничувати, чим відрізняється метод розтину Абрикосова, згідно з яким органи та анатомічно-фізіологічні системи не роз'єднуються, а виймаються у сукупності, а саме в такій послідовності: органи шиї та грудної порожнини, кишечник, печінка і шлунок… І доки вона доходила до селезінки, яку належиться за тією методою виймати окремо, Аліну починало нудити, і я вже не міг дізнатися, чим відрізнявся метод Абрикосова від значно більш прогресивного методу її приятеля-некрофіла.

— Любчику, він був не некрофіл, — запевняла вона мене, як Аліна бігла до туалету, — він був — професіонал. І то — найвищого штибу. Коли б ти бачив, як він працює…

І я погоджувався, що той чоловік був таки і справді професіоналом і що, якби мені треба було б вибирати когось для посмертного розтину мого трупа, то я б у житті не зупинився на тому консерваторі Абрикосові, а звернувся б, посилаючись на її рекомендації, до когось із тих, хто проповідує прогресивні технології. Тоді приходила Аліна, за Віриною характеристикою — із «обличчям Гіппократа».

— Це коли, любчику, воно бліде, землисте, ніс загострений, очні яблука западають, рогівка втрачає блиск, а рот трохи відкритий, — душилася вона мені на вухо від сміху, її пофарбоване у чорний колір волосся лоскотало мені шию, і я почувався щасливим.

— А у тебе, щоб ти знала — обличчя отієї Юдіт із картини Караваджо. І ти сама спокійнісінько переріжеш будь-кому горлянку.

Коли я невдовзі потому гортав книжечку у одній із провінційних бібліотек і наштовхнувся на ту славетну картину, я зрозумів, що мала на увазі Аліна, але кохати Віру не перестав.

Та тендітна з вигляду красуня, що, здавалося, втратить свідомість від необережного погляду, могла прибрати до рук будь-кого із своїх підопічних, що, як розповідала Віра, усі як один грали на роялі, пили французську мадеру і вчилися у Сорбонні. І, знову ж таки, пізніше я дізнався, що то на злочинному жаргоні, відповідно означало — знімати відбитки пальців, куштувати коктейль, пробачте, із фекаліїв і ходити до школи для недорозвинутих.

Як би там не було, а ті мандри зробили з мене освічену істоту, котра могла перелікувати усі кола пекла за Данте і знала, що позитивним героєм у виправних колоніях називають хронічних сифілітиків.

Але за що я їх полюбив по-справжньому, то це за їхнє переконання, що я — ніякий не покруч і даун, а вродливий мужчина з інтелектом, котрий розкривається просто на очах, наче екзотична квітка із пуп'янка. І мене опосіла манія величності, і я у те навіть повірив. Хоча який із біса був із мене пуп'янок чи, тим паче, красень, і, коли б у мене була хоч крапля розуму, то я полишив би отих двох розбещених баб і сів би просити Христа ради десь під вокзалом, серед веселих і незалежних, таких само волохатих і смердючих красенів як я.

Але тоді я вірив, що я — геній, бо ж усі генії — то психопати із надчутливими нервами, із бурхливими афектованими реакціями, котрі погано адаптуються до життя і час від часу бігають за мотузком чи отрутою, а то вистрибують із вікна або ж по-свинячому розносять на друзки свою геніальну голову, додаючи роботи прибиральницям, як вони їхній геніальний мозок мусять обскрібати зі стін і меблів.

І я ставив себе, за настроєм, у один ряд із Сократом, Емпедоклом і Платоном, чи Ньютоном, Шуманом і Ван Гогом, або Мікелянджело чи Байроном. Насправді ж я був пересічний маргинал.

Non est magnum ingenium sine mixture dementiae — і то таки правда, але, на жаль, ця теза не має зворотної сили.