Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

— Дівчатка, а давайте замовимо три пляшки шампанського! — запропонував я, бо мені страшенно не хотілось тягатися багатими крамницями у пошуках краваток і шкарпеток, яких, за словами Аліни, мені іще бракувало.

І ми замовили три пляшки, а потім іще три, а тоді зійшли до ресторанної зали і коштом закладу отримали поздоровчі коктейлі, і сніданок наш затягнувся аж до півночі, і оте пияцтво дозволило мені не думати про маленьку новозеландочку і запах мімози, який ангелом смерті витав над нею. А тоді ми знайшли багатого добродія, котрий із превеликою радістю програв моїм дамам провізію із свого останнього ґешефту, а тоді зник із ними, полишивши мене у нашому розкішному номері, і іще цілої довгої ночі мені довелося мучитися післясніданковим похміллям у тому місті, яке, згідно з пересічною думкою, варто побачити, аби затим померти.

Заснувши у незнайомому оточенні, ми спізнаємо у хвилину пробудження почуття нереальності. І кінець-кінцем, не така вже і велика різниця — прокинутися комахою чи Наполеоном.

Добре то було твердити добродію, який завжди прокидався людиною. Але, коли б ви знали, яке то почуття — прокинутися такою товстою потворою, як я.

Моїх красунь іще не було, і відчуття самотності посилило мою іпохондрію. Я переніс її на готельний номер, тоді на будівлю усього готелю, потім на омріяний колись мною Париж, Францію, усю французьку культуру, а наприкінці на Караваджо, якого я свого часу так цінував, доки не дізнався, що він шпигував на користь цієї країни.

До номера постукали, і вже за самою манерою того стуку я здогадався, що сьогодні чергував мсьє Ламборджіньяк. Той плішивець просто ненавидів мене. Аліна пояснювала його ненависть тим фактом, що він заздрив моїй чуприні, волосатому погруддю і кривим волохатим ногам. Віра твердила, що його ненависть викликана моєю освіченістю і гарним манерам. Я ж думав, що він просто покидьок.

Мсьє Ламборджіньяк човгав номером, прибираючи з підлоги розкидані панчохи і порожні пляшки з-під шампанського, і я подумав, що є на світі принаймні одна людина, що б я з нею не помінявся місцями.

Аби не видаватися зверхнім, я зачав розповідати йому про Цзя Жугао, який був таким потворним, що його молода дружина не розмовляла з ним три роки, аж доки він не підстрелив фазана і красуня йому не посміхнулася. Я мав на увазі, що навіть такий плішивий тип яким був отой Ламборджіньяк, міг би привернути увагу жінки, викликавши її посмішку, ну і таке інше…

— Ви не могли б викласти свою думку коротко і французською мовою? — збляклим голосом перепитав мсьє Ламборджіньяк.

— Такі тези не можна викладати коротко і французькою, — відмовив я.

На жаль, він не читав Гегеля і не міг оцінити моєї відповіді.

Я натягнув на голову простирадло, аби не бачити його понуру постать і заснув при надії, що прокинуся нарешті, Наполеоном.

— Любов до творчості являється формою самовтіхи, що не залежить від будь-якої зовнішньої винагороди і уникає усілякої помсти. Ця любов віднаходить сама у собі винагороду, вона — сама собі утіха. — прочитала Віра. — Або таке: поетичний акт — то не просто омана, а — завдяки акту свідомості — він являється початком кінця блукань. Поезія дає можливість людині жити на землі.

— Як гарно, — подумав я, — як гарно і вірно сказано.

— Які дурниці, — відказала Аліна Вірі, — які дурниці і маячня. Із першої сентенції витікає — що помста є утіхою. Це іще якось сприйнятливо, хоча автор мав на увазі щось зовсім інше. Але про початок кінця — то слабоумство. І якщо поезія комусь і дає можливість жити на землі, то се хіба самим поетам.

— Ти така прозаїчна, — образилася Віра, — тобі просто бракує фантазії, чому ти і не отримала своїх взяток на чирві. Бо якщо я несу піку, а той дурень ріже її бубною…

— Голубонько, якщо той дурень ріже твою піку бубною, а я прикладаю хустинку до чола, як ми умовлялися…

— Але ж я перед тим відпила ковток шампанського…

— Бачиш, серденько, ти випила перед тим стільки шампанського, що початок кінця було вже запрограмовано. До речі, куди це знову пропала моя панчоха?

— От-от, а ти говориш про мій початок кінця. Ти спитай краще, куди пропала течка Костантинопулоса. Бо я тобі завжди говорила, що гроші потрібно зберігати у банку, а панчохи класти до шухлядки.