Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

— Він не свиня, а естет, — одповіла Віра.

Ця жінка завжди розуміла усі порухи моєї загалом нескладної душі, чи дідько його знає, що там нами рухає.

— А я ж тобі казала учора, з'їж перед сном банан, — додала вона.

Річ у тім, що вона була прихильницею серотонінової теорії, за якою дисбаланс серотоніну штовхає особу до суїцидного вчинку. Врешті, як встановив її добрий приятель, отой що розробляв Теорію Парного Випадку, тож, як він практично установив, у мозку дев'яносто п'яти відсотків самогубців, а ви можете повірити, що тої статистики він набрав чималенько, так от, у їхньому мозку не вистачало серотоніну, тієї субстанції, що уявлялась мені схожою на сірку з моїх вух, які я мав чистити час від часу за вимогою моїх приятельок. І ота речовина містилася у бананах, чому, потрібно розуміти, жителі усіх бананових республік, як і жителі тих країн, що банани ревно імпортують, відзначаються життєрадісністю і оптимізмом.

— А я завжди казала, що своєчасно зроблений клістир чудово розсіює думки про самогубство, — вставила Аліна, прихильниця середньовічних, добре випробуваних засобів, — і якщо ти ще раз поцупиш мої панчохи, то я власноручно ставитиму тобі отой дійовий засіб.

Але я, власне, збирався розповісти не про клістир, а про героїчний вчинок Віри. Спробую перескочити на кілька днів уперед, до благословенної країни басків, що так зачарувала моїх королев вродливими хлопцями, а мене граційними повіями. Ми сиділи у невеличкому ресторанчику, переповненому туристами, і Аліна бідкалася, що нам дістався столик поруч із якоюсь просто-таки середньовічною убиральнею, де на вході не сидить підстаркуватий красень у адміральському мундирі, а замість порцелянових унітазів набудовано дерев'яні насісти і смердить, що аж нудно. За той недовгий час наших розкошів у Парижі вона якось звикла до шику і забула, що вбиральні у ресторанах без п'яти зірочок можуть пахнути чимось іншим, між лавандою чи магнолією.

Аліна страшенно діяла на нерви Вірі, старанно перелічуючи усі ті п'ятизіркові вбиральні, де їй пощастило підводити собі очі, аж раптом…

Ми троє прикипіли очима до постаті, яка вродилася на прямокутнику розчахнутих дверей. Такого вродливця світ іще не бачив. Навіть Аліна, за якою впадали, за її словами, найгарніші чоловіки Парижа, перестала мучити нас переліком туалетних кімнат.

Вродливець із талією тореро і головою мікелянджелівського Давида попростував до нас і всівся за сусіднім столиком. Єдине, що якось дисонувало у ньому, була невеличка валізка, яку він недбало засунув під стіл. Мої дівчата геть сказилися, бо перейшли на французьку і зачали називати одна одну «mа cherrie».

Красень із станом тореро встав і пройшов повз нас до туалетної кімнати, прихопивши валізку. За якийсь час він вийшов звідти і всівся за другим столиком, тим що був до нас трохи ближче. Доки Аліна намовляла мене запросити його до нашого гурту, до ресторану на мотоциклі підкотив приятель нашого тореадора і махнув йому рукою, викликаючи на кілька хвилин для дружньої балачки. Аліна аж зомліла, бо той другий був іще гарнішим, а Віра, я уже знав це з мого досвіду, підібралася, наче пантера, що кожної миті скочить із засади на молодого бичка і перегризе йому карк.

Усе, що я оповідатиму далі, трапилось у одну секунду, але моє перо потребуватиме для цього цілого абзацу. Отже, наш красень, неспішно підійшовши до ще більшого красеня-приятеля, скочив раптом на заднє сидіння мотоцикла і той скаженим конем рвонув з місця, одночасно з цим Віра блискавкою метнулася до сусіднього стола, вхопила валізку першого красеня, що він її чомусь забувся, тоді шугонула до вбиральні і майже одночасно звідти вискочила, а вже тоді крикнула, не пам'ятаю вже якою мовою, але так, що уся зала її зрозуміла — лягай! — потягла нас обох під стіл, і за якісь долі секунди…

Я не хочу якось уразити ту частину читачів, котрі ніколи не мали справи із, так би мовити, промисловими масштабами переробки фекаліїв, але… Коротко кажучи, такої їх кількості я ще зроду не бачив. Єдиною, хто не підкорився Віриній команді, була, звичайно, Аліна, бо, по-перше, на ній була чарівна сукня, а підлогу у тій забігайлівці не мили з тиждень, а, по-друге, у неї в мозку було «тау затримки», що добре відоме у електротехніці і через яке вона б ніколи не могла служити, приміром, легіонером, бо як фельдфебель скомандує «кроком руш», ця дивна жінка повинна спочатку осмислити команду, перши ніж зволити ступити своїми гарненькими ніжками у напрямку, куди той дурень примушує усю роту чимчикувати.

І як не дивно, але вона єдина, що не кинулася попід столика, не була вражена тою вибуховою хвилею фекаліїв. Вона стояла, наче дивна квітка на купі гною, і зверхньо оглядала нас. Як у тому анекдоті, ну ви знаєте, про цирковий номер…

Перш, ніж наїхали поліційні машини і набігли перші фоторепортери, перш ніж щасливі матусі попрочищали своїм порятованим дітям їхні перелякані очі, Аліна потягла нас до пансіона, де мені уперше в житті довелося залізти до ванни. Від такої кількості води у мене сталася асфіксія, але заклопотані дівчата надавали мені по пиці, позапихували до валізок сукні, білизну і косметику, і як ми виїздили із того містечка, то побачили із потягу, як на площі перед рестораном сотні кореспондентів усіх країн і агенств фотографують оте свинство.

О, яких геройств іще тільки нам не доводилося чинити. Одного разу, наприклад, Аліна зняла з дерева кошеня, а тоді ми зняли з того дерева Аліну, себто ми вчинили подвійне геройство. А знімати із тополя жінку у вузькій спідниці і в черевиках на високих підборах, яка побивається, що порвала панчохи і обламала ніготь, скажу я вам, потребує мужності. Тоді іще я якось заліз через кватирку на третьому поверсі до помешкання однієї молодички і відчинив їй двері зсередини. Це був, власне, героїчний вчинок лише наполовину, бо наступного ранку ми дізналися, що із тої квартири було вкрадено якусь безцінну колекцію метеликів, і поліція вже шукала грабіжників — коротконого, але дуже прудкого волоханя і граційну блондинку із божественними формами. Одним словом, не було числа тим геройствам, які ми чинили, хоча і не мали собі те на меті.

Як ви самі бачите, за нами тягнувся просто шлейф геройства. Через нашу добросердечність ми втрапляли інколи до місцевої преси, що, з одного боку, не могло не тішити наше самолюбство, але, з іншого боку, чинило певні незручності, бо ми мали щоразу пакувати наші пожитки і котити далі.

За той час подорожей і солодкого неробства я дізнався про моїх приятельок безліч дрібничок, які саме і роблять людину близькою. Вони впустили мене до світу своїх спогадів, втаємничили у свої вподобання і слабкості. Колись я видам їхні історії окремою книжкою, оту низку милих оповідок і навіть казок. Атож, вони були такими милими, що надолужували прогалини мого невігластва не лише на терені філософії чи літератури, але і народного фольклору, бо у мене, як і було колись дитинство, то аж ніяк не щасливе.

Мені, наприклад, дуже подобалася нескінчена низка казкових пригод, що їх переповідала Віра, про двох сетричок-близнючок із дуже романтичними іменами — Абазія і Астазія. Їхня історія дуже надихала мене, бо, бачте, вони були від народження каліками, Абазія не могла ходити, а Астазія — стояти, але якраз їхня мужність і весела вдача допомагали їм переборювати свої вади. Я був у них навіть трохи закоханий.

Або Аліна оповідала мені про усілякі народні прикмети, що їх у дитинстві навчилася у бабусі, котрі Віра вважала забобонами. Якщо вдягнеш сорочку лівим боком, то треба скоренько зняти її і потоптатися зверху і лише після того надягати, бо інакше хтось тебе відлупцює, чим, до речі, і пояснювалось, чого мене раніше частенько лупцювали. Або ще таке — як ідеш через житнє поле, то мусиш завжди мати при собі гілочку полину, бо інакше вискочить звідти русалка і залоскоче тебе до смерті, а як ідеш повз собаку, то потрібно скрутити дулю, але так, непомітно для собаки, аби її не роздратувати іще більше, і такі інші, корисні на повсякдень поради.

Ох, як не хочеться мені відриватися від писання, але я чую, як уже суне до моєї камери новий слідчий. Усякого разу, як я не маю можливості писати, мене огортає туга, яка поволі переходить у відчай, а тоді переростає у страх. А особливо як приходить отой шаркун. Він видовбав таки із мерзлого ґрунту Жан-Люка, але не полишив мене у спокої, бо, як виявляється, я їх ошукав, коли оповідав про те убивство. Через те мене не повезуть для проведення слідчого експерименту до нашого чарівного замку.