Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

— А пригадай-но, Віронько, як ти після третьої пляшки шампанського…

Це була, власне, наша перша справжня сварка, і ми на якийсь час зненавиділи одне одного і навіть вирішили розділити гроші і навіки роз'їхатися на три сторони світу. Тепер, коли я про це згадую, мені здається, що то було б єдине правильне рішення.

І ми таки прийняли б його, коли б не проблеми з нашими паспортами. Не те що б їх у нас не було, навпаки, загалом ми мали їх п'ять, по два у моїх королев і навіть один у мене. Але!

Вірин паспорт був прострочений, і вона жила, власне нелегально. Другий, моєї філіппінки, був сяк-так придатний, але перший стрічний поліцейський одразу б помітив, що його фотографія аж ніяк не схожа на пред'явника. Алінин паспорт, отриманий після заміжжя з Жан-Люком, також виключався, бо ті, що за нами полювали, напевно прочісували усі готелі, аби віднайти печальну удовицю, яка зникла одночасно з грошима. У неї мався, правда, іще один, на її дівоче прізвище, який вона запопадливо не здала при обміні і куди примудрилася поставити дозвіл на проживання за кордоном. У мене свого паспорта зроду не було, а той, що я отримав у спадок від Костантинопулоса, самі розумієте, міг би тепер знадобитися хіба що на випадок моєї смерті, аби поховати мене на якомусь пролетарському кладовищі. Бо це ім'я якраз і стояло у списку коров'ячої мафії найпершим. Вони, вочевидь, не здогадувалися про безславну кончину його володаря, вважаючи, що той турецький грек завіявся з двома молодицями. Це було тим більш вірогідним, що я так скидався на нього.

Раніше я якось не здогадувався, що людство, наче корови нашого сусіда Зеппі, носять отакі тавра, котрі дозволяють державним мужам тримати своїх громадян під контролем, наче худобу. У нас з дідом Панасом ніяких посвідок зроду не було, і я вважав то цілковито нормальним, а нас двох вільними чинити що нам заманеться. Інколи мене, правда, дивувало, чому він не поїде до своєї Ївги, якою він марив днями і ночами. Я пояснював те якимись мені невідомими порухами закоханої душі, що страшиться побачити колись молоду і вродливу дівчину старезною бабою. І як він іноді, пропивши черговий гонорар за кошички, крушив ломакою глиняні полумиски у нашій ветхій халупі і проклинав свою долю, яка навіки відрізала йому дорогу до карасево-сметанного раю його молодості, я одного разу наважився спитати його, чому ми не поїдемо туди, бо ж Ївга прийняла б його, може, і такого беззубого.

Тепер я пригадую, як набрякло його обличчя, як ядухою перехопило горлянку, і як страшно він вилаявся, і із того брудного потоку вигулькнуло кілька тоді іще мені незрозумілих слів, що я їх сприйняв за матюки — аусвайс і віза. І я питаю вас, люди, навіщо було ізписано стільки паперу на декларації прав і свобод, коли мій дід Панас так і помер, не побачивши своєї Ївги, якою він марив п'ятдесят довгих років? Давайте спалимо усі наші посвідки і аусвайси, усі метричні виписки і банківські карти, а заразом усі гроші і декларації і заживемо, наче лемури чи атланти, віднайшовши оте єдине, чого ми прагнемо — СВОБОДУ!

А що людство поки не дійшло до цього ступеня, і свободу ми мали сприймати як усвідомлену необхідність, то ми пристали на Вірин план: гроші по прибутті до чергового міста здавати до багажного відділення, Вірине волосся пофарбувати на філіппінсько-чорний колір, Аліні витягти її паспорт на дівоче прізвище, а мені пред'являти Костантинопулосовий аусвайс хіба що у громадських туалетах, якщо у цьому справді виявиться конча потреба, або коли буде введено правило допускати у вбиральні лише щасливих володарів паспортів, користуватися у нагальних випадках кущами чи смітниками.

І те Вірине рішення виявилося оптимальним. Недарма ж вона довгі роки працювала на терені боротьби із злочинністю, і таки б її колись поборола, аби Аліна не здумала видати її заміж за Жан-Люка.

Між іншим, їй надзвичайно личило чорне, наче воронове крило, волосся. Як сказала Аліна, то був перший випадок, коли б до рудавої блондинки воно так гарно пасувало. А у Аліни був смак і був стиль. Можете мені повірити на слові. Другої такої жінки і з таким смаком я ніколи не стрічав. Як не вважати Віри.

І відтоді почався по-справжньому щасливий відтинок мого життя — жодного убивства чи тому подібного непорозуміння. Ми жили помірковано і неспішно. Ми вдягалися зручно і непримітно. Ми були просто туристами, що заощаджували на розкошах, але не на мандрах. Колись, як я видобудуся звідси на волю, я напишу про те подорожні нотатки.

Виявляється, аби добре подорожувати, нема ніякої потреби вступати до масонської ложі, бо хоча до їхнього числа належали Вольтер, Франклін, Вашінгтон, Лессінг, Лаплас, Ґете, Бернс, Бетховен, Стендаль, Уайльд, Фур'є, Твен, Кіплінг, Тагор, Сібеліус, Флемінг, Рузвельт, Форд, Паганіні, Гарібальді, Фермі, Тото, Квазімодо (думаю, то був не Квазімодо Гюго, а хтось інший, кого я не знаю) і навіть божественний Моцарт, чию «Чарівну флейту» вважають музичним кодом масонства, і яку я, до речі, не дуже люблю, за що вибачаюся перед її шанувальниками, так от, аби добре подорожувати, не треба бути масонами, бо, хоча вони і проповідують принципи універсалізму, духу і єднання, а за несплату внесків виключають, як у комуністичній партії. Генія Моцарта за злісну несплату було вкинуто до спільної могильної ями і притрушено вапном. Тож повторюю, для доброї подорожі нема ніякої нагальної потреби вступати до масонської ложі. Двома її необхідними складниками являються поміркованість і вірні друзі. І те мала визнати наприкінці навіть Аліна. Єдине, чого нам бракувало, то був Четвертий для гри у бридж.

Ми стали подоржніми, вільними наче птахи, у межах Шенгенської угоди. Якщо ви відкриєте карту Європи і тицьнете пучкою навмання у якесь Богом забуте містечко, знайте — ми там побували. Ми жили за принципом одного євангелійського теолога, завдяки якому він залишився у серцях вдячних нащадків. Колись, як у мене буде більше часу, я розкажу вам про нього.

Я носив картаті сорочки і вільні у паху штани, а мої чарівні супутниці вдягалися просто і за модою того краю, де ми за балачками і туристичними розвагами коротали наше скороминуще життя, ні разу, до речі, про його скороминущість не згадуючи.

Я дізнався про них, здається, усе. Аліна, оце хранилище світової премудрості, працювала довгі роки у фондах якоїсь поважної бібліотеки, звідки і походила її невичерпна ерудиція. Довгими вечорами, як ми різалися у карти, вона прищеплювала нам мудрість тисячоліть, спресовану до конспекту для початківців. А як ми натомлювалися пити від джерела знань, то нас розважала Віра, переповідаючи іншу, криваву сторону розвитку цивілізації, і від її оповідок кров спинялася у жилах, і після цього нам спалось особливо солодко на стерильно-чистих простирадлах, а коли ті жахливі розповіді були занадто страхітливими, що траплялось доволі таки часто, ми спали утрьох в одному ліжку, завжди при цьому пильнуючи, аби ранком покоївки знаходили кожного з нас у своїй постілі.

Отож, ми жили у кожному місті, містечку чи Богом забутому кутку рівно доти, доки на одного з нас не накочувала туга, а тоді зривалися, наче птахи, і летіли далі, аби знову віднайти якусь місцинку, де нам здавалося, ми житимемо вічно. І нас було троє, і то було добре.

Про ті мандри варто і справді написати подорожній роман, бо нам траплялися події і стрічалися люди, що так і просилися до книжки під гарною палітуркою. Час від часу ми здійснювали героїчні вчинки. Я наведу вам кілька прикладів, аби не переходити до третьої частини цієї книги, бо я просто відволікаю ту мить, коли мені доведеться розповідати про наше повернення. Ви, певно, прочитали назву третього розділу, а, може, й перебігли очима. Боже збав, я не забороняю вам того, бо вже як ви купили оцю книжицю, то маєте право гортати її, як вам заманеться. Але, повірте, мені просто не сила сьогодні писати про повернення. Я все ще чіпляюся за ті дні і місяці, коли мені здавалося, що я був щасливим. Тож я погортаю іще трохи збляклі у моїй пам'яті сторінки подорожнього альбома.

Я вам обіцяв розповісти про наші геройські подвиги. Прошу. Одного дня, як я прокинувся сам, наче палець, у черговому ліжку чергового пансіона (ми ж бо твердо поклали не лякати покоївок і на світанку влягатися кожен до себе у кімнатку), отож, я прокинувся із відчуттям, що коли оцієї саме миті світ не западеться, то єдиним рішенням для мене буде міцна мотузка і товста гілляка. Я завжди чомусь віддавав перевагу дубу, мені було якось любо думати, що я теліпатимуся саме на отакому дереві, якому, здається, греки чи турки дали ім'я «красень». Але, як воно і ведеться, попід рукою у мене не було мотузки, бо мої приятельки якось уже звикли до моїх депресій і завжди пильнували, аби ота коли-не-коли потрібна у подорожі річ була відсутньою у моїх валізах.

Я натяг на голову простирадло і обмірковував практичний бік справи. Я погодився б, власне, і на платан, що ріс перед будівлею, але думка про те, що на ту сторону виходять вікна Аліни, а попід самим платаном робить ранкову гімнастику Віра, втримували мене від цього неестетичного рішення. Бачите, я все-таки став великим естетом завдяки доброму вихованню моїх королев.

Через ті розмірковування час було втрачено, бо я почув як Віра вибігла із пансіона, а Аліна за моєю стіною почала сопіти і крутитися у ліжку. Одним словом, вони застукали мене на гарячому, як я почав зв'язувати Алінині панчохи.

— Яка ж ти свиня, любчику, — сказала Аліна. — Чому ти завжди вибираєш найкращу пару?