Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Отже, тоді я був переконаний, що я — геній, що мої приятельки — небожительки, а наші стосунки уважав за типово сімейні. Це лише тепер, у в'язниці, перечитавши купу любовних романів у дешевих палітурках, бо вони, бачите, вважають, що мене таким робом потрібно ресоціалізовувати, аби потім присудити до страти, так от, лише тут я прочитав, як живуть насправді сімейні люди. Чоловікові належиться усього одна дружина, себто потім вони можуть розлучитися і він ожениться на другій або і на третій. Але не одночасно, а по черзі. Із тих любовно-сімейних романів я дізнався, що вони цілими днями роблять, як оженяться, про що говорять, чим піклуються, і, коли оте усе слабоумство — то і є нормальне сімейне життя соціальнолояльних членів суспільства, то, скажу я вам, його приваби для мене дуже зблякли. І жінки видаються якимось аж занадто примітивними. Вони ніколи не ставлять питання загального характеру — Як? Чому? Де? — шукаючи якихось філософських відповідей, а зводять усе до суто прикладних і нецікавих формулювань: Як тобі засмажити яєшню — із шинкою чи ковбасою? — Чому ти не вимив за собою унітаз? — Де тебе, в біса, носило?

Тільки одного разу мені пощастило натрапити на доволі романтичну історію, але я не зміг її до кінця дочитати, бо мій наглядач — то неперевершений садист. Це він приносить мені час від часу книжку із бібліотеки, вибираючи її за своїм смаком, а тоді чатує, доки я не прочитаю десь так вісім дев'ятих тієї книжки, вже майже полюблю отих злиденних героїв із їхніми злиденними проблемами і починаю вже навіть побиватися, чим же скінчиться ота маячня — чи він залишить її з дитиною, а сам піде до секретарки, чи, може, дитина помре на запалення легенів, чи, хіба, бідна героїня покине його із вмираючою дитиною і чкурне світ за очі із молодим сантехніком, отже, коли ота сім'я стає мені майже рідною, він вломлюється до моєї камери, що, між іншим, йому суворо забороняється, і відбирає книжку. Час від часу він приносить мені детектив, і яка то була б, власне, насолода, слідкувати за його сюжетом, бо там люди переймаються якимись мені більш знайомими проблемами — куди подіти труп, як непомітно поминути паспортний контроль, як позбавитися свідка чи забезпечити алібі, а головне, відгадати, хто ж убивця. Але у таких книжках той витончений садист пише його ім'я десь посередині, і то такими величезними літерами, що воно одразу впадає у око.

Ага, то я ж вам розповідав про оту романтичну історію, що так мені сподобалася, бо її дія розгорталася у Новій Зеландії, і я впізнавав краєвиди, які мені описувала моя мила доглядальниця своєю чарівно-каліченою мовою, і я вже закохався у головну героїню, і був страшенно за неї радий, що вона зустріла доволі-таки порядного чоловіка, і от, коли вони саме трималися за руки і вона сказала йому — Візьми моє серце і дай мені своє… — до камери урвався той виродок, вихопив книжку і так скажено хряснув дверима, що у мене цілу ніч боліли вуха і я не міг спати.

Я думав про ту дівчину, про її щире кохання і про той дивний туземний звичай — на знак кохання обмінюватися серцями. Цікаво, чи знайшлась би така жінка, котра б захотіла на знак кохання до мене вирішитися на таку складну хірургічну операцію, і чи міг би я перебороти свій страх до загального наркозу і лягти під ніж, аби довести їй своє кохання?

Які усе-таки незбагненні ті люди, такі романтичні на сторінках книжок і такі жорстокі у повсякденному житті…

… а ми тим часом мандрували, ніде не затримуючись надовго, і, здавалося, так буде вічно, аж поки одного дня, то була саме моя черга забирати з привокзальної камери схову наші гроші, що ми переклали їх для конспірації у непримітний рюкзачок, то от, аж поки одного дня я не поплентався на другий кінець містечка до вокзалу, аби купити квитки і забрати наш скарб.

Осінь вмирала, і то було дуже печальне видовище. Таке саме печальне видовище являла моя постать, що відображувалася у сотнях дзеркальних вітрин — я так і не навчився по-справжньому полюбити отой тулуб, куди доля закинула пуп’янок моєї загалом непоганої душі. Я йшов і прокручував сценарії нашого подальшого життя. Було ясно, що гроші нас не зробили щасливими, а, отже, не в грошах щастя. Було ясно, що іще кілька отих переїздів, і Аліна придушить мене подушкою, якщо Віра не випередить її і не придушить нас обох подушками. Ми вичерпали до денця толерантність нашої потрійної любові і зненавиділи одне одного.

Господи, подумав я, Господи, коли ти чуєш мене, Господи, то забери у нас оті политі неправедною кров'ю, чи хто там знає чим вони политі, гроші і зроби, Господи, щоб вони щезли.

Ніколи, звертаючись до Бога, не висловлюйте якихось конкретних побажань. По-перше, ви самі не знаєте, чого вам бажати, а, по-друге, може статися так, як у моєму випадку, що у Бога знайдеться одна стоміліонна частка мілісекунди, і він прихилить своє вухо до вашого дурного серця…

І іще одна порада — при самолікуванні завжди віддавайте перевагу перевіреній віками народній медицині. Якби того нещасного ранку я послухався Аліни і поставив собі проти депресії клістир, то подальший перебіг мого самопочуття і, що значно важливіше, усієї історії був би трохи інакшим. У нас уже промальовувався компроміс, згідно з яким ми мали поділити оті неправедні гроші, купити три хатини на трьох окремих континентах і обмінюватися на Різдво і Паску поздоровчими картками. Я розумів, що то було дуже розумно, але скоріше б погодився, аби мені повідрубували руки і ноги або живцем занурювали до киплячого соняшникового масла а чи залили б до моєї горлянки сам не знаю якої розплавленої гидоти, аніж погодився б розлучитися із моїми коханими королевами.

Отож я, накульгуючи на праву ногу, бо розтер новими черевиками п'ятку до крові, відволікав Бога від його прихильників із більш важливими справами своїми дурними теревенями і проханнями і, наближаючись до вокзалу, відчував, як на мене навалює тяжка хвиля депресії, круто замішана мігренню, гемороєм і розладом шлунку.

Якби я спершу подався до вбиральні, а тоді за рюкзаком, то, мушу іще раз констатувати, може і не сидів би тепер в оцій комірчині, а мої казкові феї, дві мої чарівні голубки, мої кохані приятельки — мені просто мороз шкірою — були б живими, і я б, можливо, отримував би від них коротенькі листи і обнюхував би їх, і обливав би їх сльозами і, ймовірно, ми б навіть стрічалися раз на рік десь на нейтральній території аби зіграти в підкидного…

Але сталося так, що мої палкі благання потрапили кудись там до небесної канцелярії, їх було прихильно розглянуто, затверджено і відіслано з кур'єром саме тоді як я заходив до вокзалу. Той кур'єр набрав вигляду огрядної тіточки, яка шваброю перегородила вхід до вбиральні, і я, мало не непритомніючи від гейзеру, що бив у моєму шлунку (бо, бачите, замість поставити собі клістир я з'їв три банани і запив оте кислим молоком, чого вам щиро не раджу робити), замість ту бабиську відштовхнути, а швабру потрощити об її дурну спину, я поплівся до автоматичної камери схову, витяг наш спільний рюкзачок, а тоді, усе прискорюючи ходу, кинувся до диких нетрів, що кущилися по ту сторону залізничної колії.

Дозвольте мені перескочити півтори найпринизливіші години мого життя, а ви можете повірити, що принижень у ньому було без числа, і якби я заходився їх тут перед вами перераховувати, то ви б просто здивувалися, бо як говорила Віра, із таким ступенем віктимності, як у мене — просто не живуть.

Дозвольте мені перескочити іще дві години, як я тинявся околицями того клятого містечка і горе моє було таким глибоким, а штани і черевики такими відразливо-холодними, що мені навіть не спадала думка про самогубство, бо, погодьтеся, за час спілкування із моїми приятельками я став таки естететом.

Із вашого дозволу я перескочу іще оті перші півгодини, як Віра і Аліна знайшли мене, сам уже не пам'ятаю де і як, і якщо тепер наважуся продовжити, то лише завдяки тому, що мої красуні були справжніми аристократками духу. Замість того, аби врешті-решт виповнити ранкові погрози і придушити мене подушками, вони заходилися відпоювати мене на останні ліри чи франки, чи біс його знає, що за валюта була у тій триклятій країні, де єдину на увесь вокзал вбиральню якась дурепа перекриває шваброю, тож вони не пошкодували для мене останніх грошей на пляшку доброго шампанського, яку переважно я сам і випив, тоді заснув і, як казала Віра, нещадно хропів, аж вони цілу ніч чатували по черзі біля мене, аби я не задихнувся, а ранком, як я розклепив очі і зрозумів, що вчора мені приключилось якесь непоправне горе, Аліна сказала:

— Краще із розумним загубити, аніж із дурнем знайти.

І то, погодьтеся, було більш, аніж великодушно. А до того ж і неправда. Як я був дурнем, коли ті гроші знайшов, так ним і залишився, коли їх втратив.

Я мусив був розказати, як то сталося, бо сантименти і недомовки з огляду на суму були недоречними, і цього разу вже Віра пустилася на їхні пошуки. Коли вона повернулася надвечір до готелю, ми спакували наші пожитки і поїхали додому, яким ми умовно називали той чарівний замок Жан-Люка, де душу мою уразила wunderbare Wunde. Отака вам, у біса, парономазія. Укупі із оксюмороном.

Четвертий