Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Bis meineZeit herum…[2]

Якби я не був тоді таким стомленим, то може б спромігся, ухопившись за той рідний голос, повернути голографічний кристал моєї пам'яті під потрібним кутом і добутися до того ідилічного віку, із яким жодна людина упродовж життя несила розлучитися, і рабом якого я б став за компанію із вервечкою психоаналітиків, але за порогом я осів, наче клунок, і Аліна опісля розповідала, що більш мертвого, аніж я тоді, вона ще зроду не стрічала. Навіть експертка Віра, за ознакою Бєлоглазова, вона мала на увазі «котяче око», сказала, що як я іще не помер, то перебував у останній стадії агонії, а оскільки вони обидві були натомлені не менше і вже не мали сил телефонувати нордландцям, аби ті підвезли свіжого цементу, то це і порятувало мене від долі Костантинопулоса. Вони позачиняли зсередини двері на всі засувки, дотягли мене до Аліниного ліжка і упали поряд, у чому були.

Отак ми і спали. Я — посередині, праворуч — Аліна і ліворуч — Віра. Ми проспали ніч, і день, і ще одну ніч, і сорок годин я насолоджувався спокоєм і близкістю моїх сплячих красунь, і я знав, що сплю і бажав, аби той сон тривав вічно. Але цього разу моє бажання не добулося до небесних сил і не виповнилося.

Більш за те, переді мною з'явився чоловік із гнівним вогняним поглядом, загорнутий у біле простирадло і босоніж. Він тицьнув мені попід носа пачку квитанцій і почав мене телепатично совістити, розгорнувши переді мною, знову ж таки телепатично, величезну, як Всесвіт, і багатомірну, не пам'ятаю напевне вже, скільки там було мірностей, але вже ніяк не менше шести чи вісімнадцяти, карту, яку назвав «матрицею моїх можливостей». Взагалі, провадив він, ми таке нікому не показуємо, це, так би мовити, інформація внутрішнього ужитку, але у випадку зі мною вони зробили виняток, бо я таки допік їм своїми непрогнозованими і алогічними проханнями, які, на превеликий жаль для них, їм доводиться час від часу виконувати, бо мене із чиєїсь, мабуть, помилки, занесли до пільгового списка сиріт із особливо тяжкими обставинами дитинства.

А оце, правив він далі, показавши на вогняну блискавку, яка проштрикувала ту багатомірність, має бути протягнутою із минулого у майбутнє лінією реальності. Себто, та готична лінія, пояснив він дуже ввічливо, що виникає як результат боротьби між екстенсивною силою перепон і інтенсивністю життєвого поривання або elan vital, і якою пересуваються у просторі можливостей майже усі цивілізовані створіння, так чи інакше міняючи навколишній світ, що має бути його відділком зафіксовано. Вони це і роблять, і роблять, до речі, зовсім непогано. Аж поки отой elan vital не висходить від мене. О, вже тоді їх починає лихоманити! Уже скільки його співробітниць звільнилися, а одна навіть утрапила до санаторію із нервовим зривом. Бо коли вони заради моїх забаганок починають коригувати простір подій, зводячи до купи матриці можливостей усіх зі мною корельованих істот, і коли я отримую, завдяки помилково занесеній до моєї матриці пріоритетності, те, чого я так пристрастно собі бажав, виявляється, що то зовсім не те. І що я, за його думкою, не являюсь достойним творцем Космосу, і маю перейти до нижчого розряду, змирити свою гординю і стати гідним членом нашої спільної домівки, себто Космосу.

Врешті йому зрадила витримка, він телепатично рикнув, аж у мене в ушах залящало, а тоді луснув мене по лобі отією пачкою квитанцій-рекламацій, які вони, виявляється, з моєї вини отримували, і я помер.

Коли я відкрив очі, то не зумів пригадати не те що, де я, а навіть, хто я. Я лише відчував, що мені трапилось якесь приниження на грані трагедії, котре мені довіку не спокутувати, і що, яким би воно не було трагічним, попереду на мене чекають іще більші випробування. Наді мною колихалося заткане зорями небо, і я був єдиною у Всесвіті мислячою істотою, котра пережила його колапс.

Але що таке людина? Фізіологія! Ходяча жертва власного тіла! На твоїх очах западається світ, а тобі свербить у вусі, іде під воду населена красенями-велетами Атлантида, а тобі бурчить у животі, повногруда меццо-сопраністка от-от помре від кохання на сцені, а тобі відригнеться пиріжком із кислою капустою. Філософи називають оте нарцизмом, а Віра — домінантністю фізіологічних відправ, і не встиг я іще по-справжньому насолодитися величчю мого горя, як почув за стіною хрюкання кавника, і я пригадав геть чисто усе, і, уявіть собі, почуття голоду виявилося сильнішим за усі вторинні психологічні переживання, я натяг на себе Аліниного пеньюарчика, вступив у Вірині капці, потягся до кухні і несміливо прочинив двері.

— Любчику, який ти милий, — посміхнулася Аліна.

— Викапаний Адріано Челентано, — додала Віра, душачись від сміху.

І я зрозумів, що їхня великодушність перевершує їхню вроду.

То був найкращий сніданок у моєму житті, і, якщо мене таки засудять до страти, то перед смертю я побажаю собі точнісінько оте меню — шинка із пласкої металевої банки, трохи прицвіле від давності солодке печиво, гірка кава, що натяглася пахощами нежилої домівки, і неспішна бесіда двох незрівняних жінок, що з ними я мав щастя провести перед тим сорок годин у ліжку. Праворуч — Аліна. Ліворуч — Віра. І не думаю, що знайдеться на світі хоча б один чоловік, котрому б так поталанило.

Потім ми грали у карти і пригадували наші мандри. Як ми тягалися по бутіках Парижу і мої приятельки наміряли у кабінках обновки, а я терпляче сидів у шкіряному кріслі, попивав еспресо і виносив присуд — оцей ліфчик поміняйте, а цю спідничку розшийте трохи у поясі, а ті черевички віддайте до дешевого розпродажу, ну і такі ним милі зауваги, аж гарненьким продавщицям закипали сльози на очах від люті. Або, що у мене виходило іще краще, то добирати їм парфуми. Ви ж знаєте, як компенсацію мого дальтонізму, я отримав від матінки-природи може і не аристократичний за формою, але надзвичайно чутливий ніс. Час від часу я навіть подумував, чи не придбати мені протигаза, аби якоюсь мірою захищати себе від шокових реакцій на чиїсь спітнілі ноги чи задушливий лосьйон. Не могло бути навіть мови, що я переступлю поріг парфюмерної крамнички. Тому я вмощувався на лавочці або під фонтанчиком за квартал до тої душогубки, а Аліна із Вірою по черзі підходили до мене і давали нюхати напахчені пальчики. Як усі пальці правої і лівої руки кінчалися, а я усе ще корчився від судом, і єдине, що рятувало мене від асфіксії, був запах їхньої шкіри, який струменів крізь синтетичний сморід, дівчата слухняно вимивали руки у струменях амурчика чи Посейдона, і починали гру спочатку. У Парижі я вибрав парфуми для Аліни, а Вірі довелось дочекатися Барселони, але, скажу я вам, оте довготерпіння було винагороджене, бо де б ми потому не з'являлися, чоловіки, не розуміючи у чому справа, дуріли, лишень-но втрапляли до двометрового радіусу дії тих парфумів, аж мої бідні приятельки, як ми посилили правила конспірації, мусили взагалі відмовитися їх уживати. Отакий у мене ніс, і отакий бездоганний нюховий смак!

На обід я наготував моїм красуням свіжоморожених омарів, ми відкоркували кілька пляшок пива і розкошували так аж до сутінків. А тоді подув південний вітер, клятий фьон, що несе непевність і мігрень, а разом із ним до нашого захистку удерлася маршова музика неможливих нідерхольцландців, які, аби вчинити чергову різню своїх ворогів, оберхольцландців, раз на рік тяглися ворожою територією до невеличкої священої нідерхольцландської каплички, яка адміністративно містилася у Оберхольцланді.

— Дві речі ненавиджу на світі — расизм і нідерхольцландців, — любив повторювати Фішер, і я згоден був цієї миті із ним погодитися.

Аліна, що так високо цінувала булочки нідерхольцландців, витягла на світ Божий кілька класичних прикладів, які доводили, що голосна музика означає витонченість смаку, бо от і китайці колись били в барабани, як пили вино і милувалися навесні розквітаючими вишнями, а їм у витонченості не відмовиш, і Бодлер, естет до кінчиків нігтів, пов'язував велич із ніжністю, а сурму називав солодкозвучною, на що Віра, яка після мого роману із філіппінкою, зненавиділа усю орієнталістику, а після моєї венеціанської закоханості у парижанку — усю французську культуру, розлютилася і сказала, що у нідерхольцландців відсутні не те що поняття, а навіть слова, що мають хоч якусь дотичність до культури, і що через оті їхні булочки, що Аліна знову їх замовила, ми теліпатимося коли-небудь поряд з тією капличкою на старій березі, а естети-нідерхольцландці зіграють їй перед тим «Турецький марш» або «Прощання слов'янки».

Одним словом, у моїх приятельок почалась мігрень, і вечеря була зіпсована, хоча, правду кажучи, їсти у домі все одно було нічого.

Перший офіційний візит до нас відбув Фішер. Його нога зрослася, і то було чудово, але зрослася неправильно, і то було незручно, бо ходити він уже не міг, а, наче двоколісний кентавр, пересувався на велосипеді. Доки ми мандрували, у Оберхольцланді трапилось подій, яких би вистачило на «Нібелунгів» або «Слово о полку Ігоревім».

Його сусіда, той, що укладав конкорданс до віршів Пушкіна, для чого він спочатку десять років вивчав епічну російську мову і навчився пити російську горілку, через що занапастив свою печінку і розлучився із дружиною, добувся до літери «Я», і, коли уже договір від оберхольцландської друкарні на видання цього унікального твору був у нього в кишені, виявилося, що якийсь нідерхольцландський лінгвіст, придбавши у американської фірми компьютер, за два тижні, не знаючи тієї клятущої мови, уклав того клятущого конкорданса, і робота усього життя найосвіченішого із оберхольцландців пішла псу під хвіст. Той сусіда підпалив свого конкурента разом із конкордансом, не знаючи безсмертної фрази, що рукописи не горять, а тоді вирізав свою власну сім'ю, яка була до того зовсім непричетною. Отаким чином йому трапилось потрійне нещастя — по-перше, конкорданс, який спокійнісінько зберігався в електронному череві комп'ютера, видали своїм коштом батьки невинної жертви мистецтва, по-друге, завдяки мученицькій смерті його творця, він став бестселером, так що вже жодна освічена сім'я не мислила своєї бібліотеки без того безсмертного твору, а, по-третє, нашого убивцю встигли витягти із петлі і порятувати, а тоді присудили до страти через повішення. Він мужньо зносив усі оті нещастя, аж поки не почув по радіо, що того нідерхольцландця висунули на Нобелівську премію, і от тоді його серце не витримало і зупинилося, але його знову таки порятували, позачергово пересадивши йому серце красуні-пушкіністки, яка їхала до бібліотеки за конкордансом і потрапила під машину (ось вам іще одна ілюстрація до Теорії Парних Випадків). Не варто і нагадувати, що у тій черзі стояли роками діти, інваліди і вагітні жінки, але, самі розумієте, у цій країні зовсім схибнулися на правосудді, і нашому оберхольцландцеві пересадовили палке серце молодої вродливої жінки із Ай-Кью 165 для того тільки, щоб просто із реанімації бідолаху потягти до шибениці.

Другою за важливістю подією був судовий процес самого Фішера із його сусідкою, яка сорок років тому побудувала курник на межі із фішерівським Grundsuck'oм. Той, хто не жив у Оберхольцланді, не може навіть приблизно уявити злочинність тієї акції. Тут треба пояснити наступне. Жоден порядний і законослухняний оберхольцландець не посадить навіть якогось кущика, не погодивши те із Amt'oм. Для кожної акції такого кшталту існує відповідний Amt, котрий призначено для узгодження будь-яких повсякденних учинків, і коли якийсь ідіот минає призначену для того випадку установу і чинить анархію на зразок фішерівської сусідки, то це і призводить якраз рано чи пізно до трагедії. З огляду на те, що толерантність Фішера не знала меж, розв'язку було відтягнуто аж на сорок років, три місяці і вісімнадцять днів, бо саме тоді Фішер дізнався від Amt'y по зведенню будиночків для садового інвентаря, що він не має права спорудити його саме на тому місці, де збирався, якраз поруч із тим курником, бо відстань між будиночками для домашньої птиці і будівлями для лопат мала перевищувати один метр сорок вісім сантиметрів, а отже, Фішер повинен був би будувати халупку для грабельок на сорок три сантиметри ближче до своєї хати, що було теж неприпустимо, вже за приписами відносно відстаней між житловими приміщеннями і підсобними приміщеннями. І якось так вийшло, що на величезному Grundsiick'y Фішера не знаходилося більше жодного підходящого місця, бо там усе з чимось межувало. І коли наш працьовитий поштар звернувся до своєї доброї сусідки із проханням розібрати незаконно побудований курник, бо ті кури повиздихали іще в першу зиму, і з того часу він слугував лише зборищем для привидів, котрі час від часу вчиняли такий лемент, що Фішер не міг очей склепити, виявилося, що ота жінка, яка була колись навіть у нього закохана, а може якраз тому, що була колись у нього безнадійно закохана і у такий спосіб хотіла помститися, сказала, що краще вмре, аніж дозволить знести залишки курника. І ото усей той час, як ми тягалися Європою із одним лише бажанням пустити якомога більше грошей за вітром, наш бідний друг вів справжню війну, і то не на життя, а на смерть.