Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Отут усе те, що я робив, що я думав і чим я був. Збери навкруг мене натовпи братів моїх, хай слухають вони мою сповідь і нехай моя ницість викличе у них стогін, а мої слабкості — сором. І нехай кожен з них із тою ж мірою щирості розкриє коло підніжжя трону Твого серце своє, і потім нехай той, хто зважиться, вийде наперед і скаже: Я був кращим за цю людину.

Жан-Жак Руссо

Пиши, мій котику, пиши, бо як не зумів ти втримати отих двох красунь і три мільйони доларів, то рятуй хоча б своє життя. Як дивно, що я, котрий лише і думав, як його позбавитись, так за нього чіпляюся. Видно і правда, що смерть тільки тоді і буває солодкою, як ти сам її вибираєш. Тому-то вони і повідбирали у мене шарфик, шнурки, металевий гребінець і навіть маленьке люстерко, яке я виграв у якійсь нікчемній лотереї і що я так любив його, бо воно нагадувало мені про той день, як я востаннє бачив Віру і Аліну, аби позбавити мене насолоди вирішувати самому — to be or not to be. Пробач мене, друзяко Віллі, що і я тривожу тебе. Я так і бачу, як кожні п'ять-десять хвилин ти скрипиш зубами у пеклі, цитований то австралійським аборигеном, що полаявся із дружиною, то західноєвропейським приблудою, що не встиг на заправці купити банку пива, а то американським дипломатом, якого застукали за вийняттям тайника з-попід дощатого настилу сортира у якомусь Богом забутому західносибірському містечку. Про всяк випадок, пробач мене і ти, друзяко Френкі, якщо то правда, що про твого друзяку Віллі розповідають.

Коли ми під'їжджали до того місця, що називається в усіх путівниках «серцем Європи», мене огорнула сентиментальна хвиля і мені навіть здалося, що, приїхавши сюди, ми знову станемо щасливими. Ніколи, прошу вас, ніколи не повертайтесь до місць, де ви зазнали щастя. Я не хочу знову збиватися на банальності і торочити про води ріки, куди не вступиш удруге, я просто по-дружньому раджу — не будьте дурнями і не вертайтеся назад.

Хоча це стосується скоріше тих, хто, як я, страждає на синдром Достоєвського. Тому спочатку перевіртеся у психоаналітика, до якої міри ви здатні не спритомніти, побачивши старий курник, де ви провели своє дитинство і який вам снився казковим теремочком, і, коли той тест виявиться негативним, то вам дозволяється поглянути на нього, себто, на курник, тримаючи наготові у кишені зворотний квиток. А що вже справді неприпустимо, то це повернутися туди назавжди і кожним своїм кроком трощити любі спомини на друзки.

Щойно ми під'їхали до триповерхової і доволі облізлої будівлі, прикрашеної башточками, за якими одразу було зрозуміло, що архітектор страждав на манію величності, а замовник — на брак грошей, як мені смертельно захотілось прокрутити коліщатка часу назад, у той момент, коли ми, троє закоханих одне в одного переможців, приїхали до найкращого міста на світі з єдиною метою — купити за гроші усі мислимі і немислимі насолоди, але усе найкраще, що мені пригадувалось тепер, було подаровано нам тією столицею столиць безкоштовно, аби потвердити іще одну банальність про те, що не в грошах щастя.

І доки ми спускалися вниз із височенної кабіни дальнобійщика, бо мої красуні витратили, як я уже розказував, останні копійки на пляшку шампанського, аби я не помер від сорому, як втратив наші гроші і свою честь, перед моїм внутрішнім зором (о, Господи, іще один такий штамп і я сам собі наб'ю пику), тож, доки я, стоячи спиною до того триповерхового хліва, допомагав спуститися моїм красуням, перед моїми очима постав Париж, побачений мною о п'ятій годині ранку. І тоді я одразу збагнув витоки імпресіонізму, бо якщо повертатися на світанку із якоїсь вечірки або від якоїсь кокотки до свого парижського ательє, а вдома — ні краплини на похмілля і лише мольберт і фарби, і ти не можеш заснути, — о! тоді! і лише тоді! — можуть народитися ті божественні полотна. Якби я не був дальтоніком, то став би художником. До речі, зовні я схожий на одного із них — на незрівнянного Тулуза. На жаль, на цьому наша схожість і закінчується.

Отже, я допоміг моїм пташкам випурхнути із кабіни трейлера, і вони уже простували до тієї конюшні, а я іще лишився на хвильку, аби подякувати водієві за приємну подорож, як раптом він підморгнув мені і сказав: «Катай зі мною!» Доля пропонувала мені іще один, тепер уже останній шанс порятуватися. Але я, збалуваний комфортом, пригадав, що побіля унітаза у нашому замку лишилася іще одна стрічка ніжного, як крила янголів, туалетного паперу, а тоді іще пригадав, що на зрадників у пеклі чатує сам Люцифер, який персонально перемелює їхні душі у м'ясорубці, і вже не знаю, що саме мене спонукало відмовитись від тої зманливої пропозиції, але я поплівся за моїми красунями. До того ж я був чомусь упевнений, що як я їх покину, то зраджу наше триєдине кохання і що без мене вони не проживуть і днини.

За нашої відсутності клятущі нордландці покрали усе, що можна було зняти, відкрутити, виламати чи відпиляти, не кажучи вже про те, що вони обчистили садовий будиночок, невеличку альтанку і колишній курник, що його Жан-Люк збирався перетворити на картинну галерею. І якщо ви гадаєте, буцім-то вони забули про наш імпровізований ломберний столик, про ту безцінну плиту карського мармуру, то дуже помиляєтесь. Я думаю, що її вони поцупили найпершою.

Глибоко, по пояс, уриті в землю бетонні стовби вони із якоїсь примхи полишили, певне тому, що самі продали нам цемент і знали йому ціну. Здавалося, ті два незугарні творіння наших рук стоять уже не одне тисячоліття, бо кепський бетон геть викришився від вітру, котрий, укупі з дощем, надав їм форми, так би мовити, їхнього змісту. Ліворуч стояв Костантинопулос, праворуч — моя колись так недовго, але палко кохана філіппінка.

Я не знаю, чи ви помітили, але чим далі я посуваюся у розповіді, тим важче мені відтворювати діалоги моїх приятельок. Не знаю, чи зможу я взагалі у подальшому використовувати пряму мову. Інколи мені навіть здається, що уся історія, з того моменту, як вони знайшли мене під дубом, то суцільна ремінісценція, і єдине, що спростовує оте припущення — то дванадцять відрізаних від білого світу бідолах, котрі чекають — не дочекаються наступного судового засідання, і, будьте цілком упевнені, що вже ніякі мої вигадки не перешкодять їм одноголосно відправити мене на гільйотину. Бо мій новий адвокат, а вони знову прислали мені нового адвоката, і я мушу уже утретє переказувати усе наново, тож, мій новий адвокат, чарівний трансвестит двометрового зросту, котрий страшенно побивається, що на нього зовсім не діють жіночі гормони і йому доводиться двічі на день голитися, і то, буквально, від вух до п'ят, він користується, до речі запаморочливим лосьйоном, який цілковито нейтралізує його власний запах, тож він, уявіть собі, нічим не пахне, що зводить мене з розуму… Ага, про що це я?

Отой люб’язний адвокат запевнив, що мене відправлять на гільйотину, яка являє собою чи не найбільш гуманний винахід людства, і що процедура гільйотинування до тої міри гігієнічна, швидка і неболюча — ніякого порівняння із зубним лікарем, золотце! — що, аби упевнитися, чи все уже позаду, тобі треба лишень кивнути головою, а там — гоп! — її, себто голову, спіймає до стерильного полотняного мішечка добродій, який аж ніяк, серденько, не схожий на ката, бо він ніякий і не кат, а у трудовому договорі значиться оператором.

Але повернімося до моєї розповіді, бо той адвокат забив мені памороки своїми веселими балачками, і не думайте, що він мене заспокоїв тим, що мою голову укинуть до стерильного мішечка. Єдине, чого я по-справжньому хочу, то це вирватися від цих вівісекторів, а це можливо хіба за допомогою моїх американських видавниць. Мене хвилює лише, чого вони так довго не відповідають на мій останній лист. Мій наглядач, той що не дає дочитати жодну книгу до кінця, запевняє, що те місто, де вони живуть, геть чисто винищили терористи. Я не йму цьому брехунові віри.

За дев'ять днів назначено нове засідання і за цей час я маю дописати свій роман і переправити його до Америки. Легко сказати — за дев'ять днів увібгати до слів історію, яку я, правду кажучи, іще і не почав розповідати. Оте, що я вам наплів, то — лише приказка, а казка, так би мовити, буде попереду, якщо лишень я до неї встигну дійти, бо мій наглядач навмисне помінявся змінами із своїми колегами, так що тепер днюватиме і ночуватиме через стінку від мене, час від часу уриваючись до моєї комірчини, аби остаточно деморалізувати і без того вже деморалізовану мою душечку.

А як він спочиває від постійних підглядань і обшуків у камері, то до мене приходить слідчий, не знаю якого біса він у мене забувся, бо йому я не відкрив би жодної, найменшої подробиці мого життя. То такий огидний тип, що не вартий аби про нього тут розводитись.

Єдине, що мені лишається — то писати ночами. На щастя, я бачу у темряві, і, коли усі мої сусіди, приречені до страти або до довічного ув'язнення, душаться нічними кошмарами і скриготять уві сні зубами, я пишу далі і сподіваюся — о! ви не повірите, — я сподіваюся на те, що мою книгу видадуть мільйонними тиражами, і не одне покоління ридатиме над нею, відчуваючи мій біль, і страх, і плач за неспізнанним коханням.

Але, сказати по-правді, я б поміняв отой бестселер на пересічне життя із моєю новозеландською пташкою, яку я називав колись kookaburra, gurgaga або gingaga. Решту тридцять сім назв тієї пташки я уже остаточно забув, і немає жодного шансу їх пригадати, бо хоча за стіною від мене сидить типовий новозеландський cast, його знання маорійської мови вичерпується двома-трьома словами на кшалт wop-wops або tua-tua. Готовий битися об заклад, що він навіть не знає, що вони означають, бо якось він розтлумачував мені, що, буцім-то, ота ніжна пташка із сорока іменами, реве як скажений віслюк, після чого я перестав із ним спілкуватися, як нас виводять до в'язничного медпункту на щотижневі огляди. Типовий завсідник rat factory.

Та зараз у мене і справді немає часу на спогади. Я пишу далі.

Ніщо так не втомлює, як мандри, що урвалися через втрату трьох мільйонів доларів. Повірте мені на слово, я сам те пережив. Ми були такими спустошеними, наче після поразки у вирішальній битві. Я впевнений, не один із славетних полководців міг би потвердити, що єдиний спосіб не накласти на себе потому руки, то заснути на кілька днів. Ще ніколи в житті мені не хотілося так спати, як тої миті, коли я пересунув важкі бетонні стовпи моїх ніг через поріг, і у моїй підсвідомості сплила картинка — мати, що колише дитину в люльці і наспівує, не сказати, щоб мелодійно, але дуже щиро:

Und schlafen mocht' ich, schlafen,