Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Вони відтепер стояли, кожен із свого боку вічнозеленого паркану, за принципом — я не жадібний, я лише хочу ту землю, яка до моєї садиби примикає.

А учора, розповідав він далі, пролилось, як ніколи, багато крові. Одноокому Зеппі роз'юшили носа, Сімону, тому, що живе навскіс від повногрудої Хільдегардт, набили гулю на голові, а сама Хільдегардт мало не стікла кров'ю, як відтягувала від каплички Лені, ту що минулого року овдовіла, і у тої розщібнувся пояс, і об його гостру пряжку Хільдегардт врізала пальця. Стільки крові бідний Фішер не бачив із часів останньої світової війни. Фішер був тією подією дуже пригнічений і навіть намовляв нас відмовитися від нідерхольцландських булочок, які сам тим часом наминав, аж за вухами лящало.

Але усі ним перелічені події блякли у порівнянні із трагедією, котру він, як добрий оповідач, припас наостаннє і яка загрожувала винищити багатовікову культуру краю. Виявляється, що одразу після нашого від'їзду, продажні місцеві політики дали згоду на будівництво — чого б ви думаєте нам бракувало? — а-е-ро-пор-ту! І вже за якихось кілька днів з усього світу натягли до цього затишного і благословенного краю будівельну техніку і нагнали гастарбайтерів. Оте вавілонське нашестя розхапувало набудовані нордландцями вілли, котеджі, будинки і курники наче свіжоспечені булочки, які вони купували, до речі, виключно у нідерхольцландців, через що останні страшенно розбагатіли і поводилися, як то і годиться скоробагатькам, презирливо і зверхньо, хоча, по правді, вони поводилися так само і раніше, як були голожопими, прошу пробачення, голодранцями.

Рутландці тепер працювали у три зміни, залучивши до роботи старих, інвалідів і дітей, і теж казково багатіли, провіщаючи усім чисто гастарбайтерам гроші і кохання багатих місцевих жінок, з усіма витікаючими із того кохання вигодами — законним шлюбом, законним у цьому раю Aufenthalt'oм і вже довіку — неробство і розкоші від процентів з капіталу законної дружини.

Лише оберхольцландці, останній оплот традицій і символ непідкупності, не улились до того колективного безумства і, наче першохристиянські пастирі, проповідували загальнолюдські цінності, як ото домівка, затишок, поміркованість і безкористя, збираючи тим часом підписи на центральних площах метрополії, хоча ті акції уже і не могли зупинити нещадну навалу бульдозерів, іноземців, поганих манер і, як недалекий вже результат, виродження оберхольцландців як народу.

Трагічно було і те, що ряди проповідників ріділи, бо декотрі оберхольцландці самі наближали ту розв'язку, продаючи свої домівки і виїжджаючи світ за очі. Та золота лихоманка уражала навіть старих і порядних. Його сусіда навпроти, наприклад, той, що за три хати праворуч, у свої дев'яносто два роки продав успадковану іще від прадіда хату і із торбою грошей завіявся до Лас-Вегаса, де стрів одну дуже непорядну молоду жінку шестидесяти років, і та молодичка протринькала всі гроші, а тоді посадовила його літак і відправила того старого дурня назад, обчистивши його перед тим остаточно. Вона украла навіть його чудові порцелянові щелепи і зубну щітку, яка, одначе, з огляду на поцуплену щелепу, уже не становила ніякої цінності.

А другий його сусіда, молодий нероба, що жив праворуч від Фішера, з`їхався із однією немолодою нідерхольцландкою — о, людська жадоба, що може потьмарити розум до тої міри! — з єдиною метою: здавати свій гарненький триповерховий, щойно вибудований палац під — прости Господи! — бордель. Справедливий в усьому Фішер не міг не визнати, що хазяїн того закладу мав добрячий смак — його підопічні були, усі як одна, молодими, вродливими і — найбільша похвала у фішеровських вустах — fleißig, себто старанними у роботі. Бо однаково, яку людина має професію, головне, що вона трудиться у поті чола свого і на совість.

Коли він повертався зі служби на трофейному велосипеді, вони лишень прокидалися, і кожна з них, а не було жодної, яка б скидалася на іншу, махали йому із віконець, а тоді, за доброї погоди, випурхували поснідати до садочка, і у нашого Фішера завжди знаходилася якась робота і він тяг драбинку до зеленої огорожі, аби підрівняти її, себто огорожу, садовими ножицями, і ті чарівні дівчата завжди кликали його до себе, і якусь часинку він розкошував у їхній милій інтернаціональній бригаді — а вона була представлена усією палітрою, від платинових блондинок Півночі до чорно-синіх дикунок Екватору — і гомонів із ними відверто про що заманеться, в основному про останню світову війну і проблеми поштарського ремесла з огляду на погану погоду і невихованих собак. Час від часу, за сезоном, він приносив їм черешень, яблук чи морквину, і вони раділи тому, наче діти. І, бачите самі, що він не був расистом. Він просто не любив нідерхольцландців.

А ще він не любив оту сусідку ліворуч, ту, що побудувала курник на межі і що її прабабця була, до речі, нідерхольцландкою, і яка, забачивши Фішера, вчиняла такий лемент, аж її пес, здоровенний і потворний кобеляка із тулубом орангутанга і мордою гієни, починав вити. Її агресивність не мала меж. Кожного дня вона чинила якісь пакості — поливала вапном кущі на городі Фішера, підкидала до його доглянутого садочка собачий послід, а з того часу, як у будинку праворуч від Фішера відкрили бордель, вона ранком збирала викинуті клієнтами зужиті презервативи і прикрашала ними ялиночку поперед Фішеровським ґанком.

Вона розпускала про нього огидні плітки, буцімто він купує любов повій і платить за те натурою, себто цибулею і морквою зі свого городу, буцімто він, опікуючись одинокими дідусями і бабусями, котрим розвозить пошту, приносить їм дещицю попоїсти, примушує їх відписувати йому по смерті їхні Grundsuck'и, і що уже пів-Оберхольцланда належить тому зажерливому поштареві.

Але останньою краплею, що переповнила, здавалося, бездонну чашу Фішерівського терпіння, була чутка про те, що він заморив голодом свою тіточку, аби успадкувати її гроші, котрі вона нажила за довгі десятиліття, працюючи економкою у католицького священика, бо перебрала до своїх рук усю касу Оберхольцландської парафії. Тоді Фішер познімав чергову партію вживаних презервативів, запакував їх до коробки з-під печива і поїхав до метрополії, до одного адвоката, що для нього він уже багато років слідкував за могилкою його матусі, і той склав позов до суду.

Суд, треба визнати його об'єктивність, одразу розібрався у тій історії і присудив сусідці таке — або вона зносить свій курник і вибачається перед Фішером за подіяні йому образи, або платить величезний штраф до судової каси, після чого їй дозволяється продовжувати ті неподобства далі. Той час, що їй було відведено на роздуми, два довгих тижні, вона лютувала і скаженіла. Сім восьмих її розважливої і ощадливої натури боролися проти однієї восьмої успадкованої від прабабці крові, і, коли вона виписувала у банку численні нулі штрафу, то мало не зомліла, ставлячи під ними свій підпис, але садистські нахили узяли верха, і відтепер вона мала законне право прикрашати його ялиночку презервативами. Проходячи повз садочок, де він гомонів із своїми новими приятельками, вона душилася із люті і горлала:

— Та краще я чинитиму оте із своїм псом, аніж із такими імпотентами, як Фішер!

І можете мені повірити, вів далі наш добросердечний поштар, вона таки оте із псом чинила, бо то був уже третій собака за останні два роки, а пепередніх два здохли через її надмірні любощі на виснаження нервової системи, про що Фішерові розповідав сам ветеринар.

Потім ми дізналися про те, хто народився, охрестився, оженився, розлучився і помер, а наприкінець знову повернулися до події, яка за наслідками могла бути для Оберхольцланда страшнішою, аніж чума 16-го сторіччя, повінь 18-го і дві світові війни 20-го, — до будівництва аеропорту.

Поснідавши з нами, Фішер поїхав далі розвозити пошту, а ми усілися на Аліниному ліжку і заходилися переглядати, у зворотному напрямку, вміст військового рюкзака, у якому він збирав нашу кореспонденцію, розкладаючи її на купки, купи і стосики.

Найбільшою і для нас безпечною, була та, куди ми складали рекламні проспекти і листи, що пропонували нам придбати акції, зубну пасту, меблі, засоби для виведення бліх або вступити до товариства майбутніх міліонерів, колишніх міліардерів, друзів меліорації, противників цивілізації тощо. Деякі сповіщали нам, що ми виграли машину, пристрій для зашнуровування черевиків, сто тисяч лір, мишоловку і таке інше.

Доволі височенькою, на щастя для нас, була купка листів, де нас щиро дякували за наперед нами сплачені рахунки. І то було справді щастя дізнатися, що попереду у нас іще більш як півроку часу не ламати собі голову такими клопотами як англійський інтернат Андрійка, сплати за каналізацію, електрифікацію, модернізацію і кат його знає, які там рахунки вони іще понапридумували.

Посередині ми склали приватні листи, які перечитали після обіду, І то була наче мандрівка до далекого минулого і не до нас, а до тих, інших людей, котрі зірвалися бурею майже три місяці тому із тоді іще провінційно-затишної місцинки, а повернулися до вертепу, у якому найменшим злом був бордель праворуч від Фішерової хатки.

А про самі листи я розповім якось іншим часом, бо вони і справді того варті.