Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Так, подумав я, не дурно той Ламборджіньяк півгодини вишаровував у номері підлогу, а перед тим так старанно прикидався дурнем.

— А я завжди говорила, що краще із розумним загубити, аніж із дурнем знайти, — відмовила Аліна.

— Отож, ти саме сказала про те, про що я оце подумала. Чекайте на мене у номері, і до ранку я віднайду його живим чи мертвим…

— О, ні, голубонько, цього разу я не дам тобі утіхи пограти у козаків-розбійників. Замовте на ранок квитки до Барселони… Сподіваюся, виграних нами грошей вистачить на цю невеличку подорож?…

Віра витрусила на столику купу франків і кивнула головою. Сьогодні я бачив її уперше такою натомленою і слухняною. Аліна накинула гарненький плащик, куплений за моєю порадою, і генеральскими кроками покинула номер.

Віра стягла через голову тонку павутину светра, лягла на ліжко і одразу ж заснула. А я сидів поруч, приголомшений тим фактом, що ми з нею уперше залишилися один на один. І я злякався.

Я знав про неї, здається, усе — ідеалістка, що вважала за мету покращити людство і завжди працювала на терені прищеплення ідеалів усім тим, загалом пересічним, створінням, що їй на дорозі траплялися. Із прибиральницею вона могла говорити про Кафку, гарсонам читала Верлена, бригаді малярів намагалася відкрити таїну імпресіонізму, а мені, дальтонику і дауну, — неперевершену гру кольорів веселки і начатки герметичної філософії. Її наївна великодушність не помічала марності зусиль. Якби вона народилася чоловіком, то стала б пророком або революціонером, або тим і тим одразу, вона б досягла того, навіть будучи жінкою, аби не була такою запаморочливо вродливою. Їй ставала на заваді її звіряча сексапільність, яка викликала у жінок лють, а у чоловіків шок. Вона була одинокою, як і буває, власне, кожний геній, а що тієї геніальності була несвідома — страшенно непевна своїх можливостей.

Єдина людина, котра сприймала її цілковито і незаперечно, була Аліна, геніальна у своїй енциклопедичній освіченості, що так несподівано поєднувалася із практичністю на грані прозаїчності, і хіба що не більш сексапільна, аніж сама Віра. І обидві мої королеви так врівноважували одна одну, що це давало їм можливість тримати кругову оборону і не бути знищеними котримось із пересічностей, що вбачали загрозу для цивілізації уже з боку людей, значно меншого масштабу, аніж мої приятельки. Взагалі ж, їм пощастило, що з часів інквізиції людство стало коли не більш гуманним, то більш ситим і лінивим.

І отак я просидів поруч неї цілу ніч, повільно водячи носом зверху донизу, і упиваючись тисячами тисяч нюхових нюансів. Ті пахощі були незліченними і описати їх словами можна було хіба у алфавітному порядку: густими, дивними, дражливими, духмяними, живодайними, знадливими, любими, нав'язливими, невідступними, невловимими, непідмінними, повільними, подразливими, пронизливими, прохолодними, пряними, смоляними, спокусливими, сухими, теплими, терпкими, тривожними, тонкими, хвилюючими, хмільними, холодними, чистими, чудовими, і то все, наче окремі ноти, зливалося до всесильного запаху, притаманного лише їй, наче генетичний відбиток її особистості. І я, огидний імпотент з волохатими вухами і гріховним вологим носом, обнюхував крадькома мою кохану і мріяв про те, що, може, Аліна ніколи більше не повернеться, і ми з Вірою залишимося удвох, десь на безлюдному острові, і ранком я будитиму мою богиню до сніданку, а до нашого шалашу вриватиметься морський бриз…

… і до нашого вікна уривався морський бриз, і ми були щасливі, як то і можуть бути щасливими три дурні, що віднайшли втрачені мільйони.

— Das Geld ist notwendig, aber nicht ausreichend. Es ist aber notwendig, dass es ausreichend ist, damit es nicht mehr notwendig ist,[1] — замріяно проспівала Аліна, і її слов'янське р-ррр, що перекочувалося словами, наче прибій, звело мене з розуму.

Ми звісилися з вікна нашого готельного номера, цього разу аж ніяк не розкішного, і споглядали внизу бруковану площу, де на кожного туриста вже чатувало по кілька повій, карманників і іншого штибу працівників туристичної branche'i.

— Як добре мені серед цього народу, мови якого я не розумію, і серед будинків. Я можу розглядати людей як елемент натюрморту, їхня мова не більше для мене, ніж спів птахів. Я самотня серед цього працелюбного, як бджоли, народу…

— Ой, Вірко, твоя схильність до ідеалізації завжди стояла на перешкоді нормальній суспільній адаптації. Ну де ти тут, з біса, бачиш працелюбний народ? Хіба що оці гарненькі торговці наркотиками на розі, чи оті заспані пролетарки любовного фронту.

— Як гарно, — правила далі Віра, підставляючи незасмагле бліде обличчя морському бризу, — як гарно, що ми…

— Ти хочеш сказати — як гарно, що я відібрала у того злодюжки наші грошики, а то б ти вже сиділа десь на розі Пляс Пігаль, і тобі б знадобилися твої гарні манери і вишукана французька — Мсьє, же не манж па сі жур. А цікаво, чи той Ламиборжіньяк і досі чекає на мою появу у комбінезоні з латексу, прикутий до спинки ліжка?.. Мені його навіть трішки жаль — старий дурень, що проміняв мільйони на мої невідворотні чари.

— Старий дурень просто не знав, що у тому чемоданчику гроші, — розважливо сказала Віра, — він діяв за чиїмось дорученням. Хотіла б я знати, чому нас так швидко вирахували? А скажи-но, голубчику, — звернулася вона до мене, — що ти там вибовкав тій новозеладській пташці?

Я раптом згадав своє короткочасне захоплення і свої закохані теревені, і щедрі обіцянки, які мали компенсувати мої природжені і принабуті вади, і зрозумів, що та дівиця таки видобула із мене значно більше, аніж їй належалося знати.

— Бачиш, котику, який ти довірливий. А ми ж тобі казали — лікуй свій геморой і ні пари з вуст, — докірливо мовила Аліна. — Тепер через твоє патякання нам довіку доведеться переховуватися з чесно віднайденими грошиками.

— Аліно, полиш його, бо і ти поводилася не найкращим робом. Оті твої чайові, що ти тицяла усім вродливим гарсонам. Я ж тобі казала, що так поводяться лише нувориші і що усі готельні службовці — інформанти.