Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Вона розповідала мені про безкраї простори своєї батьківщини, Аотеароа, що означало Біла Хмара, яка пронизувала небо вершиною гори Аорангі, і мені здавалося, що серед тих людей, у котрих три поняття — любов, турбота, співчуття — зводяться у єдине слово «ахора», я міг би бути бути по-справжньому щасливим.

Вона жила у крихітному appartement неподалік від клініки, заощаджуючи на їжі і панчохах, і мені так і свербіло подарувати їй кілька тисячодоларових купюр, аби вона купила собі гарну нижню білизну і черевики, бо халатик, виданий коштом клініки, здавався єдиною дорогою річчю у її гардеробі. Інколи, проходячи попід вікнами моєї палати в кінці зміни, вона стукала прозорими пальчиками по шибці, мила і самотня — у потертих джинсах і картатій сорочці — загублена у паризькому передмісті новозеландська пташка. А я лежав у палаті, любовно підпертий перед тим подушками, і мені пригадувалися її оповідки — як вони з хлопцями ласували на узбережжі tua-tua або рірі, а чи полювали на болотних курочок pukeko, або як до неї приїздила її матуся і неймовірно дивувалася, чому попід вікнами у її дочки завжди ошивається якийсь добродій, не розуміючи, що він порався у своєму садочку, який так непристойно близько межував із вікнами її дочки, бо у тій країні, звідки вона приїхала, кожний мав поперед вікнами неосяжні гектари землі і неба, ну і таке інше.

А потім, десь за тиждень після моєї госпіталізації, як мені ставало все гірше і гірше, вона довго плакала біля моєї подушки і лише наприкінці змоглася промовити, що її матуся захворіла на якусь невиліковну хворобу і має от-от померти, а у неї нема і копійки грошей, аби поїхати і попрощатись із матінкою.

Отож, коли мої милі приятельки, за тиждень після моєї госпіталізації (яке чудове і печальне слово, що у ньому вчуваються материнські нотки — ти втрапляєш до такого маленького, майже сімейного закладу і віддаєшся до повної влади його нечисленного персоналу, оточений любов'ю, клопотами і таке інше), отож коли вони упурхнули до моєї палати двома райськими пташками, потьмаривши усе навколо чаром того, що зоветься багатство, я уже був готовий відрахувати моїй «арікі», бо вона була, до речі, із первородної знаті, гроші на авіаквиток, а потім, після її повернення, збирався попросити руки і серця, вважаючи, що належна мені третина Костантинопулосового багатства, сяк-так компенсує мою чоловічу неспроможність у питаннях, які моя нова пасія називала такими другорядними.

Моя біда полягає у тому, що я вірю словам і сльозам, як сказала Віра. А моє щастя, коли вірити Аліні, становить те, що я маю двох таких щирих друзів, чи то подруг, які цілий тиждень тим лише і клопоталися, що, наче первопроходці, освоювали терру інкогніту гарних манер.

— Ох, любчику, яка ж то нелегка робота — бути багатою жінкою, — зітхнула Аліна, розглядаючи обтягнуту тонким сап'яном ніжку. — Бачиш — Ferragomo. Майже єдина радість багатої матрони — то по-справжньому розкішні черевики. І сумочки — Hermes… — те слово вона не промовила, а видихнула, побожно закотивши очі, а тоді перейшла на свій простецький тон, що ним користувалася із гарсонами у ресторані Жан-Люка. — Здохнуть можна із тими багачками і їхньою манірністю — оця огидна сумка, котру б висміяли усі нідер- і оберхольцландки, бо у них така форма називається «церковною», не що інше, як Hermes.

Цього разу вона вимовила те слово якось по-базарному презирливо, від чого сумочка у її руках здалася потворною і мені було не сила повірити, що вона коштує кілька десятків купюр із Костантинопулосового портфельчика, а у черзі за нею міліонерки стоять роками.

— Ну що ти, котику-любчику, хіба б мені стало сили відрахувати за таку потвору чесно знайдені тобою грошики. Це ми з Вірою втрапили нарешті до красного товариства. Грошей — хоч, пробач, жопою їж. Але це, одначе, загалом не означає, що розуму — палата. Коротко кажучи, взули ми отих двох красенів так, що вони хіба що свої трусики нам не програли. Оце й сумочку виграла.

— Аліночко, ти розмовляєш, немов офіціантка із заводської столовки. Просто сором.

— Це у мене реакція на твої добрі манери. Котику, не повіриш, як вона наді мною знущається. Масло — табу, булочки — табу, віденські шніцелі табу, вже не говорячи про сало. А ти ж знаєш, як я люблю сало… Коли б я знала, що за морока — бути багатою жінкою. Те не вдягни, туди не повернись. А тут іще ота перфекціоністка Вірка — ганяє мене ранком до тренажерного залу, а тоді годує травичкою.

— Котику-рибчику, — вступає Віра, говорячи так гортанно, що мені аж серце млоїть від любові,— ми купили тобі новий гардероб…

— Brioni, Armani… — вступає другим голосом Аліна і я відчіваю, що вкотре закохуюсь у неї. — Ми працювали тиждень не дурно. Як ти звідси вийдеш, навчимо усіх тонкощів пускати гроші за вітром.

— Не слухай її, котику, це у неї така реакція на вегетаріанську їжу, — говорить Віра, поправляючи панчоху.

І я знову розумію, що можу кохати лише цю жінку. При умові, що поряд сидить її доповнення, пишнотіла і осяйна Аліна. Оці дві жінки являються наочною ілюстрацією усіх семи принципів герметичної філософи, а саме (на випадок, коли вам вони не закарбувалися до пам'яті) — принципам Духовності, Відповідності, Коливання, Полярності, Ритму, Причинно-наслідкового зв'язку і, якщо хочете, навіть Статі, як мати на увазі останній сьомий принцип у більш широкому розумінні, як принцип Роду. Взагалі, я прийшов до висновку, що поділ людства на дві статі — то і була найбільша помилка алхіміків, яка, можливо, і завадила їм віднайти еліксир життя чи перетворювати каменюки на золоті злитки. Це кажу я, котрий своєї статі позбавився, отож моє твердження являється об'єктивним. Затямте собі, шановні добродії, коли ви і справді волієте віднайти філософський камінь, то відмовтеся від сьомого принципу. Найкращим доказом, коли він вам потребується, являються якраз оці дві жінки — Світло і Тінь, Інь і Янь, Північ і Південь, ну і таке інше, можете продовжити той перелік на свій смак.

Колись, як я одужаю, а мої королеви натішаться насолодами багатства, я хочу всерйоз проштудіювати мистецтво з огляду на принципи герменевтики, а саме, Світла і Тіні, чи то Свідомого і Підсвідомого… Але зараз я просто милувався подарунками, які вони мені накупили — кашмір і найтонша вовна, сап'янові дрібнички і сигари. Мені було важко уявити, як я буду у тих костюмах виглядатися, а ще важче було думати, яким чином я подужаю усю програму мандрів, бо мене опосів раптом страх перед тим, що зоветься світським життям, про що я стільки читав і думав, і навіть мріяти не смів, а коли воно увірвалося до моєї долі, то налякало мене до тої міри, що я був ладний повернутися знову до тихого і бідняцького животіння із дідом Панасом, якби лише той поворот був можливим.

А далі трапилось от що. Коли я пошкандибав до кімнатки чергової сестри, де витали ледь вловимі пахощі мімози, аби наготувати своїм красуням кави, бо моя болотна курочка, чи то налякана візитом двох великосвітських красунь, а чи просто перебуваючи уже подумки у бізнес-класі дорогою до хворої матусі, забула про свою обіцянку, отож, коли я посунувся довгим коридором до її закапелку і дорогою пристав на думку, що прикинуся іще на кілька тижнів або і місяців хворим і залишуся у цьому затишному притулку, а мої королеви, як я уже казав, натішаться багатством і мандрами, а тоді заберуть мене на зворотному шляху додому, я раптом відчув той легкий солодкуватий дух, той присмак незворотності, який зоветься Смертю. І я зрозумів, що, коли Вірі знову пощастить витягти мене із халепи, себто зліпити таке-сяке алібі, то я буду приречений довіку носити костюми від Армані і пахкати товстими сигарами, хоча від них у мене і паморочилося у голові.

Я зварив кави, намагаючись не дивитися у той куток, де лежало тіло новозеладки, бо її халатик розчахнувся і худенькі ніжки були заломлені, наче у тряпчаної ляльки, і увесь час, доки хрюкав кавник, а я розкладав на течці печиво, наді мною витала екзотичною пташкою душа моєї медсестрички і з докором споглядала, як я усе те налаштовую, навіть не схилившися до її пергаментного обличчя, аби помилуватися ним востаннє. Єдине, що я зробив, то це повитирав серветкою відбитки пальців, а тоді прикрив полою халатика трусики і почовгав до своєї палати, де мило гомоніли мої приятельки.

Ми одразу ж поклали покинути Париж, те облудне місто, де пляшка пива коштує у пивничці дорожче аніж шампанське у ресторанах менш цивілізованих країн і де шедевру Леонардо да Вінчі дадаїсти примальовують вуса, називаючи оте варварство модерним мистецтвом. Володарю приватної клініки, до речі, було страшенно прикро, що у його номінованому закладі трапляються такі прикрощі, як ото самогубство персоналу. Ми пообіцяли шефу клініки не надавати історії розголосу, тим більш, що було отримано телеграму про смерть єдиної родички, матері новозеландки, так що уже жодна душа на світі не могла поцікавитися, до якої стіни колумбарію замурують останки тієї, чиє самогубство і так лягало тінню на добру репутацію закладу.

Аліна категорично відмовила тому переляканому добродію залишити мене іще на якийсь час для реабілітації — о, безумовно ми переведемо його до іншого корпусу! — бо, по-перше, усі потрібні закупки було зроблено, по-друге, мені велося навдивовиж добре, усі мої страждання наче рукою зняло, і Віра дійшла висновку, що хвороба та була не соматичного, а психічного складу.

— Уявляю, який то був шок для тебе, як ти побачив примальовану до обличчя Джоконди борідку, — поплескала вона мене у таксі по нозі.