Розділ «Смак гріха»

Може, було і правильно те, що чинив нинішній нікарагуанський уряд, але мені стало сумно.

Бо Хосе говорив про справи, які мали глибшу, правдивішу, природнішу основу, це був голос народного життя. Бо за цією, доволі організованою, розпустою стояло щось стихійне і просте, отаке от ніби індіанське.

Мені потім довелося бувати і в цивілізованих країнах і трахати їхніх проституток, і це було зовсім не те, просто продажа тіла. Більше одного разу я не те що не наважувався, просто не хотів, ніби вимазуватись у якесь консумпційне лайно. Бо там головне було – заплатив гроші – ну, давай, аби швидше спустив, і вали звідси геть!

А тут, у Нікарагуа, у сексі була причинна поезія і шалена романтика. Хоч як воно парадоксально звучить, навіть у моїх зустрічах з Марією і Карліто, – але саме так!

Стихійна сексуальність, у будь-яких формах виразу, чистіша і природніша за організовану і навіть пошлюблену.

Я повернувся додому з радісною втомою, як після великого сексуального акту, але із легким присмаком печалі і суму. Все мінялося. Я вже знав, що революція гине.

Але Москва мене зустріла холодним сумним дощем, невиразною байдужістю чиновників у Союзе пісатєлєй і скісними заздрісними поглядами київських письменників і журналістів.

Чого це ти там так довго сидів? Може, в тебе було спецзавдання?

Ну і що ти там міг побачити? То ж бідна, убога країна!

Тоді я зрозумів, що ніхто ніколи не порадіє моїм успіхам, і моїм пригодам у Нікарагуа, і моїм витівкам, вже не кажучи про емоційний і соціальний досвід.

Мої перемоги ніби нагинали когось іншого, ставлячи під сумнів його власне успішне «я».

Я перестав розповідати про свої мандри, відговорюючись загальниками, напираючи на те, що голодував і що революція – це не свято, а важка робота.

Мені було сумно довгий час, дуже сумно. Тут, вдома, в Україні були свої принади, тут були люди, яких я любив, мої рідні і близькі, але тут і далі панував той страшний совєтський устрій, про кінець якого в ті часи ти не міг і мріяти і в якому ти знову ставав, щойно повертався із закордону, маленьким гвинтиком у руках якогось велетня-можновладця, який і вирішить твою долю – пускати тебе закордон чи ні?

Я змирився, стушувався і знову став чекати свого часу.

Через рік після мого повернення з Нікарагуа мене повідомили, що до Москви приїжджає команданте Томас Борхе. Я помчався в Москву. На зустрічі в Союзе пісатєлєй він пізнав мене. Ми обмінялися кількома фразами.

Але я дивився на нього і не вірив своїм очам. Переді мною стояв звичайний латиноамериканський полковник, з тих, що правлять цими країнами, такий собі пихатий, впевнений у власній безгрішності каудільо.

Нікарагуанська революція, зґвалтована советами, загинула.

Я жив і далі, як і всі савєтскіє люді, в умовах моральних й ідеологічних ґрат, звик до них, як і в'язні звикають до в'язниці, і чекав свого часу, чекав нового звільнення.

І воно колись-таки настало. За кілька років.

Але все, що я пережив тоді в Нікарагуа, лишилося назавжди спогадом про мою активну участь у карнавалі життя. Це було моє справжнє свято.