Розділ «Смак гріха»

Наступного дня, коли я йшов купатись, то спершу підійшов до темношкірої дівчини, яка доглядала готелик. Вона сиділа біля готелю на пляжі у затінку і невідступно дивилась у море.

Я їй кажу – що сумно тут, вдалині від світу. Там у Блуфілдсі цікаве міське життя, а тут – тоска смертна!

– Як ти це розумієш?

– Уявляю собі, як молодій дівчині хочеться на люди, у світ, а не сидіти в глушині, на острові!

– Так-так!

Вона зітхнула і знову задивилась в море. Там десь за обрієм мав би бути розкішний для неї Блуфілдс, в якому вона мріяла би жити!

Маркой прилетів у Блуфілдс, я з ним повернувся до Манагуа, і мені час вже було вибиратися додому. Я жив у Нікарагуа вже п'ятий місяць.

Я зібрав матеріал про двадцятилітнього поета Леонеля Ругаму, який загинув під час сандіністської диктатури разом з двома однолітками-підпільниками, відстрілюючись від поліції, але не здавшись.

Раптом я відчув, що мій час скінчився, і треба їхати і писати щось удома.

Я подався одразу ж по приїзді до Манагуа в «місто гріха», намагаючись втрапити в той самий настрій, що й місяць тому, бо щось мене ніби муляло, коли я повернувся з Блуфілда.

Надарма.

Я ледве знайшов Хосе, який вибрався звідкись із тих фанерних нетрів якийсь змучений і не в гуморі. Він сказав, що «місто гріха» прикривають, що Рауля заарештували, а Марія і Карліто заробили трипер і лікуються десь на селі.

Що собі думає ця революційна публіка, не знаю, сказав Хосе. Але вони всі тут родичі. Половина керівників «контрас» родичі нинішнього президента Даніеля Ортеги, а один просто його двоюрідний брат.

Всі вони однієї масті. Сомоса, скажімо, був величезне падло, це зрозуміло.

Але ж після перемоги ці сандіністи граються в якісь пиздуваті ігри. Були проститутки скрізь у світі, є і будуть, і тут будуть. Ні, треба тут порядок наводити. Хай спершу в економіці порядок наведуть, щоб люди мали роботу і платню нормальну.

Вони тут прихопили одного француза, він бував і в нас не раз, Жана Клода. Він любитель хлопців, і в нього вдома жило їх з п'ятеро чи шестеро. Хтось накапав, що Жан Клод з ними трахається, і йому наказали забиратись з країни.

Він купив тут будинок, вклав бабки в якусь школу і ще у щось, охеренно багатий чувак. Назбирав з вуличної шпани кілька пацанів і дав їм що їсти і де жити. Скажи, будь ласка, от зараз їхня срана сандіністська мораль перемагає і ці хлопці йдуть далі на вулицю, і куди?

Кого їбе їхнє горе? Нікого! І вони здохнуть тепер на вулиці, а француза вигнали, він продав хату, забрав свої бабки, тобто відкликав усі свої інвестиції в наші підприємства, оформив двом шістнадцятилітнім пацанам запрошення до Франції і забрав їх із собою.

Їх не могли не випустити, вони вже мали паспорти.

І хто з цього виграв? Він що, комусь щось зле робив? Ідіоти! Мораль розвели! Все одно це ненадовго, це так, аби показати, які ми офігенні…