Розділ «Подорож довкола себе»

У Москві йшов дощ. Ще доволі теплий, але в ньому вже вчувався початок зчужілого від осені настрою, і при цьому дощ взагалі був досить паскудний, бо йшов цілий день з перервами, але починався несподівано і якось підступно, ніби намагався нас затримати на півдорозі або показати своє і так вочевидь неприязне до нас ставлення.

Ми врешті з того всього мали муху в носі і залізли в якусь кнайпу на знаменитій Петрівці, де, здавалось, усі будинки тільки нагадують про карний розшук. Кнайпа називалась «Княжий двір». Ми вцідили по п'ятдесят горілки і по каві і, зібравшись із силами, рвонули крізь дощ на сусідню вулицю, де й мала відбуватись імпреза, заради якої ми сюди діставались.

Власне, українцям, що прибули до Москви саме тільки заради гульок, ходити на вечори українських письменників з якоїсь московської книжкової ярмарки, де відкрили український стенд, фактично було повною дурницею. Але от ми вирішили її зробити.

Щоправда, я питав у двох своїх юних друзів, чи вони таки хочуть піти на вечір молодої львівської знаменитості – двадцятилітнього автора кількох книжок, одна з яких під назвою «Монумент» завоювала вже не тільки українського, але й якогось і закордонного видавця.

Молодий талант виявився високим худорлявим молодиком, трохи схожим на ворона. При такому моєму означенні героя вечора Любко враз зиркнув на мене і скептично, і з підозрою, бо він і сам був схожий на вороненятко, а були вони із знаменитістю майже одного віку.

Любкові цей львівський автор не дуже сподобався, зате Богдан ним захопився і не переставав співати дифірамби знаменитості. На що Любко спокійно і з властивою йому часом ядучістю відпарував:

– Кожен любить те, що хоче! Я не читав. Почитаю – оціню! А ти сам не читав – а верещиш, що це геніально, бо хтось сказав так!

– Не хтось сказав, а мені просто сподобалось, як цей чувак говорив! Як на мене – і розумно, і прикольно! Особливо про час!

Суперечка тривала довго і запально, як завжди майже на будь-яку тему.

Я зібрався до Москви, знаючи, що зараз там проходить декада української книги, яку я насправді хотів з різних причин побачити, і взяв із собою двох своїх племінників. Я часом жартував, що це мої сини, – обоє від різних жінок. Один дуже чорнявий, а другий дуже білявий.

Насправді у мене була тільки донька, трішки молодша за них. Я колись дуже хотів мати дітей ще, потім життя з тією дружиною розклеїлось, потім час минав без конкретної дружини, потім я сам розхотів. А потім захотів і дуже, але час минув, і моя остання дружина народити не змогла, і життя знову дало тріщину, і мені все на світі набридло.

Ці два хлопці – Любкові було двадцять, це син мого брата, а Богданові – двадцять два, це син моєї двоюрідної сестри – обоє вже студенти. Вони часто бували в мене, і ми з ними врешті стали друзями, якщо можна назвати дружбою сорокарічного чоловіка з двома юнаками. Але, власне, чому ні.

Хлопці з дитинства росли майже разом, жили неподалік один від одного, і головне, що я теж мешкав у цьому районі, і отак вони змалечку повадились до мене ходити, і їхня поява завжди тішила мене, і чимраз більше, і одного разу виявилось, що з ними є про що говорити всерйоз, і мені стало цікаво і на душі трохи легше, і так тягнулося вже кілька останніх років.

Я ролучився з черговою дружиною, і переді мною поставали час від часу різного роду проблеми стосовно сенсу свого життя далі, свого минулого і свого, невідомо якого, майбутнього.

Я ніби доволі знаний, як музикант, та з часом мені і всім вже стало очевидним, що ані Моцарта, ані Паганіні з мене не буде, а також не буде Кейта Джаретта та інших. Я писав музику, грав у різних оркестрах, і велося мені зовсім нібито й непогано. Але чогось бракувало.

Якось я нагадав собі одного хлопця, який жив певний час у Москві, а також і в Петербурзі. Він мав десь років стільки, скільки Любко чи Богдан. Це був їхній ровесник.

І мені страшно захотілося його з ними познайомити. І, власне, це й було головною, таємною метою моєї подорожі в Москву і Пітер, а книжкова ярмарка була лиш приводом, хоч і реальним.

Я дуже люблю літературу і гадаю, що непогано її знаю, навіть почав було щось писати, але не дописав і відклав на потім. Багато що, відкладене на потім, лежить роками, пріє, і ми про це подеколи згадуємо з ностальгією за страченими можливостями, бо час минув, а треба було раніше, і так далі тралі-валі.

Баговиння інтелігентських рефлексій нескінченне і таке ж нудне, як російські телесеріали про бідних дєвушок. Сумно, романтично і все – срака-мотика!