Розділ «Смак гріха»

І я, зорієнтувавшись трохи в обстановці і політичних розкладах, попросився на прийом до коменданте Томаса Борхе, легендарного героя революції, засудженого свого часу на страту сомосівцями, потім він утік із тюрми, командував цілою армією, знаний як безстрашний командир і чіткий керівник.

Невисокого зросту, вже повнуватий, він прийняв мене легко і просто. На стіні в нього висів великий портрет Хуліо Кортасара, який виявитвся його близьким другом, з яким я листувався і перекладав його українською.

Всі питання, які я поставив перед Борхе, були з'ясовані у п'ять хвилин.

Через нього я познайомився з Марконом і потрапив у всі ці військові з'єднання.

Борхе на той час був другою після президента Даніеля Ортеги людиною в країні і командував усіма військовими силами. Мене поставили на список у війську і далі я жив і харчувався при військових.

У Спілці митців, якою керувала дружина президента, поетеса, не реагували на мене ніяк.

І я подався у мандри країною, час від часу повертаючись у Манагуа у свій готелик при Спілці і за якийсь час знову від'їжджаючи кудись у глиб країни.

Одного дня мене підняли о шостій ранку, я ледве продер очі, бо вночі був у «місті гріха», мав якийсь дивний шалений настрій, – може, то повний місяць на тебе діє, сміявся Хосе, може, ти вовкулака чи вампір, – і подався до Марії з Карліто, і розгулявся на повну катушку, і приїхав по тому пізно.

У передпокої мене чекав Маркой і з ним двоє озброєних військових.

– Одягайся, поїхали!

– Куди? – Я нічого не тямив спросоння. – Чому так рано?

– Тому! – сказав Маркой. – Ти хотів у Блуфілдс, зараз буде літак. Збирайся вже. Зараз.

– Але ж треба було попередити заздалегідь.

– їдеш чи ні? – насупився Маркой.

– Так. Зараз. – Я побіг у свою кімнату, схопив сумку з кількома сорочками і шортами, і за мить ми вже сиділи у джипі і їхали кудись на летовище.

Літак був маленький, нас у нього сіло всього четверо, крім пілота.

Летіли не дуже високо. Льоту було, як мені сказали, три години.

Щойно піднялися і я, зрозуміла річ, задрімав. Коли прокинувся, сказали, що за півгодини будемо у Блуфілдсі.

– А чого ви не спите? Я от звик. Вилітаю – заснув, прилітаю – вже й кінець рейсу, час у такий спосіб летить непомітно.

– Ти такий герой, бо нічого не знаєш, – сказав Маркой і кривувато усміхнувся. – За цей час нас могли вже одинадцять разів збити! Зрозуміло тобі?