Розділ «День Казанови»

Вадим прокинувся в непоганому гуморі, подивився на годинник і задоволено посміхнувся. Половина десятої. Врешті-таки виспався.

Все ж таки добре, що є два вихідних і можна двічі за тиждень висипатись і, прокинувшись, порадіти життю.

Кажуть, що в понеділок не варто, вітаючись, казати «Добрий ранок!», бо в понеділок ранок добрим не буває.

Згадав вчорашній день і зітхнув.

Спершу котяча пані учора добряче дістала його, а потім ще той козел з філософами.

Ця клієнтка десь із місяць тому зателефонувала йому і довго й нудно вимагала різного роду пояснень щодо підключення мережі телефонів, а поруч сиділа Вадимова шефиня і терпляче чекала, поки закінчиться розмова, бо – увага! – клієнт завжди правий, тут на UMC закони чіткі і суворі. Абсолютне сприйняття клієнта, що би він не втикав, це його право, а він є – наші гроші.

І ця суча клієнтка по закінченні розмови подзвонила шефині і почала нести якусь дурню, що Вадим на неї кричав і її ображав. А шефиня чітко і крізь зуби, як вона вміє, відповіла, що вона сиділа поряд і нічого подібного не було і прошу не вигадувати. Що вже та промимрила – невідомо, якось, певне, викрутилась. Але є така публіка – ти їй сци в глаза, а вона тобі – то Божа роса.

Так чи інакше, у п'ятницю коло четвертої вечора вона приперлася в офіс, ну і до Вадима, бо ж з ним працювала. І тепер, як і не було нічого, говорила з ним дуже дружньо, але Вадима майже шляг трафляв, бо вона розповідала про свого котика – як вона йому готує їсти, як його вона лишила в готелі для кішок, коли їздила відпочивати на тиждень у Єгипет, і як котик довго розповідав їй про сумне і безрадісне життя в готелі, і як вона на свята приготувала салат олів'є на них двох з котиком – ну, йому менше, мені більше, і як він муркає, і яка в нього шерстка ніжна…

Вадимові хотілося її вбити на п'ятій хвилині розповідей про котика, на двадцятій він уявляв себе в'язнем Освєнціма, якого катують гестапівці, бо ззаду німо реготали всі його п'ятеро колег-співробітників, які сиділи зі своїми комп'ютерами за його спиною. Але Вадим чемно задавав питання про котика і розмова у нього з клієнткою була доволі жива, і, здавалося, що йому теж слід завести собі котика і він буде так само щасливий, як і ця фіфа, якій виразно було вже під сорок. Виглядала вона, якщо придивитись, саме так і, мабуть, через свою незмірну глупоту порозганяла всіх претендентів не на її руку, а навіть на ліжко, бо аніж уявити собі секс з такою марою, краще повіситись на власній краватці.

Коли та стерва пішла – його колеги радісно почали обговорювати попередню сцену. Ну і, зрозуміла річ, що та пані у Вадима закохалась і що оскільки він розумів її любов з котиком, то вона собі думає, що у них повне взаєморозуміння і вона ще прийде до нього, може, навіть з котиком. І, може-таки, він її пожаліє і трішки потрахає…

Вадим потім уже й сам сміявся і казав, що краще би трахнув котика, ніж її, і що за таких клієнтів треба давати круту премію, і врешті день почав закінчуватися, аж тут нагодився ще один клієнт.

Він майже забіг у кімнату, захеканий і знервований, витирав спітнілу лисину, що сяяла спітнілим своїм сяйвом над округлою, мабуть, колись і не зовсім бридкою фізіономією власника, якому десь було, може, трохи за сорок.

Щойно від дістав з кишені «Нокію» останнього випуску, Вадим зразу осягнув його стиль. Клієнт підійшов до Вадима, перепрошуючись за розмову по телефону, на який йому щойно подзвонили, і Вадим жестом вказав йому на стілець.

Клієнт сів, і Вадим несамохіть відзначив золотий годинник «Кандіно», туфлі, здається, «Х'юго Босс» і яскраву стильну жовту краватку, з походження не менш ніж Версаче. Вдягнений клієнт був зі смаком, хоч бабок у нього було до біса, але вдягатися він вмів або хтось вмів йому допомогти в доборі одежі.

– Ну, ось! – Клієнт вимкнув мобілку, зітхнув і запитально подивився на Вадима. – Мені щойно подзвонили з роботи, бо я задав своїм працівникам завдання. У нас, до речі, понад вісімсот співробітників. Ні Герцена, ні Чернишевського у нас немає. Ви сказали, що вони знають, що робити, і сказали попитати у своїх. Я перепитав…

Вадимові здалося, що в нього зараз буде інфаркт. Він старався дихати глибоко і не дозволити собі усміхнутися.

На задніх столах вирувала підозріла напружена тиша.

От, блядь, деньок! Весь час, як на цирковій арені з клоунами! А ці скоти ще гигикають там ззаду, в той час як я тут з дебілами воюю і намагаюсь втримати лице фірми. Хочеться часом в пику заїхати, але ж ні! – треба поводити себе порядно.

Вадим чемно усміхнувся.