Розділ «Смак гріха»

Я повернувся в Манагуа через тиждень і був готовий до нових мандрів. Приходив кілька разів до Маркона з питанням про Блуфілдс, але той тільки відмахувався від мене. Буде час і нагода – поїдемо! Чекай.

Минув тиждень, потім другий.

Я чекав, але насправді моє життя в Манагуа дуже ускладнилося за той час.

Я повернувся в Нікарагуа через рік після моєї першої поїздки з Боровиком і, попри своє вільне і у великому сенсі піднесене життя, з сумом спостерігав поступову «совєтизацію» революції.

Наростала революційна бюрократія, і що найгірше – члени сандіністської партії, навіть у війську – ставилися вище, ніж не члени партії.

Це ж був сересерівський метод, совєти купували революцію на корню і занапащували її, як маленьку дівчинку, яку вчать трахатись у всі дірки змалечку, ну і виростає вона професійною курвою.

Я поїхав з купою різних планів, мені обіцяли допомогу, але минали дні, тижні і нічого не мінялось, то в них було засідання, то кудись викликали, казали приходь завтра, і так я собі жив, волочився у «місто гріха», страхався. Пив пиво, вдень відсипався, і приходив в офіс Спілки митців, і все починалося спочатку.

Я не витримав і на якомусь невеликому зібранні урядовців Спілки письменників висловив свої претензії, що я приїхав писати про революцію з іншого кінця світу, а тут практично не маю ніякої допомоги.

Мені пообіцяли допомогу, але з місця нічого не зрушилося, більше того, там при готелику була кухня, яка працювала на приїжджих гостей, переважно зі Штатів добровольці приїжджали з гуманітарною допомогою, і я навіть кілька разів перекладав з іспанської на англійську, бо в них бракувало перекладачів.

З американцями в мене було кілька веселих пригод, одну товстеньку молодицю після великого банкету, коли всі напилися, я таки трахнув. Але то нічого не значило, вона сама захотіла мене і через день поїхала геть, лишивши мені трохи грошей на життя, і це було значно приємніше, ніж наш з нею секс.

Але от я пішов з групою американців у дитячий садок, щоб вони подивились, як революція дбає про дітей.

Директорка дитячого садка щось їм пояснювала, я перекладав, аж от із юрби дітей, які на нас дивилися, вибирається малюк, років чотирьох-п'яти, не більше, і кидається просто до мене, і обіймає мене за ногу, бо вище дістати не може, і так притулившись стоїть біля мене.

Під загальний регіт і з'ясування, коли я бував в Нікарагуа і чи це часом не мій пацан, я взяв малого на руки, з'ясував, що зовуть його Хосе Луїс і що йому чотири роки з половиною. Потім лишив малого і ми пішли оглядати приміщення, перейшли до іншої зали, знову про щось розповідала директор, я перекладав, але серед усіх появився Хосе Луїс, який знову побіг до мене.

І коли Хосе Луїс знайшов мене ще й в третій залі і знову ж таки тулився до мене, я просто розгубився від його безпосередності і отакої от миттєвої дитячої любові.

Може, так воно в житті і має бути, отак от побачив людину, і шкірою і глибинним єством почуваєш, що вона твоя, і тоді треба все кидати і бігти до неї, і триматись за неї, бо, може, це і є та єдина людина, ім'я якої Господь написав у тебе на спині, і ти лиш не знаєш, хто це.

В однієї американки був із собою «Поляроїд», і я попросив, щоби вона сфотографувала мене з малим. Я взяв його на руки, і ця фотка стоїть в мене й досі за склом у шафі з книжками, і я ніколи його не забував, хоч більше ніколи й не бачив.

Але після моїх претензій на мене взагалі перестали звертати увагу. Мерседес поїхала в Європу, а інші тут були невідомо для чого.

Але коли не було американців, кухня не працювала, гроші в мене практично закінчилися, і я просто тупо хотів їсти і не було чого.

Можливо, це був спосіб показати мені, що я повинен виїжджати додому – досить тут вештатись. Не знаю.

Але їхати додому я не хотів – у мене була віза на чотири місяці, і я шукав способів вижити і пожити в Нікарагуа ще трохи.