Розділ «Смак гріха»

Ти куда меня ведьош всю таку малодєньку.

На ту сторону рєки, іді і нє пізді.

Цей рускій був-таки прикольний чувак справді. Але його жарти вже нічого не рятували в наших взаєминах, і він це знав, і я знав. І він знав, що я все бачив і знаю про нього.

Я говорив з ним па-рускі. Питаю вранці:

– Ну што?

А він мені:

– Нє што, а што п'ядесят! І каждому!

На щастя, він незабаром поїхав, ми гарно розпрощалися, при від'їзді він знову став веселий і життєрадісний москаль – кров з молоком.

Але я пам'ятав його істерику в Естелі і вже ніколи не зміг би на нього дивитись нормальними очима. Такого прислали. Що робити!

Я вже пробув у Нікарагуа понад два місяці. Об'їздив чимало з цього боку, де Манагуа, і Атлантичний океан.

Але країна містилася серед двох океанів.

Посередині були малопрохідні, окрім невиразних доріг, джунглі, з усіма видами небезпек – від змій до різного роду хижих звірів.

Це вабило і страшило водночас.

А поза тим на другому боці, де було узбережжя Тихого океану, знову квітла умовна місцева цивілізація.

Виявилось, що там жили нікарагуанські негри, і, більше того, розмовляли там переважно англійською мовою. Бо кілька століть тому предки нинішніх чорношкірих нікарагуанців утекли зі Штатів, ще за часів рабства, і оселились на цьому узбережжі, і так виникло місто Блуфілдс, з якого, до речі, походила моя кохана Мерседес.

Це було круто. Оскільки я розмовляв по-аглійськи також, я попросився туди.

Все було непросто, туди часом літали літаки з військовими керівниками або посилалися військові частини з важким тижневим переходом через джунглі.

Ні того ні іншого ближчим часом не сподівались, отже ідея хороша, а поїхати нема як туди.

Але ж люди якось їздять!

Я з'ясував, що до великого озера ходить часом автобус. На озері раз у тиждень пливе кораблик, така собі баржа з буксиром, а з іншого боку, там вже близько до Блуфілдса, під цей час теж приходить автобус.